№26(161)
01 липня 2008 року
|
|
Право на несправедливий суд – іменем України? Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Юристи вміють ставити запитання по суті. Одне з них: хто з українських юристів довірив би вирішення власної справи суду в Україні? Воно прозвучало в розмові з адвокатом Іриною Назаровою, яка передувала її інтерв'ю «ЮГ» (№ 24).
Розмірковуючи над запитанням, прислухайтеся до моєї історії. Вона спонукає мене на власну відповідь.
У моєму провадженні є кілька справ, які веду, виконуючи свій обов'язок. З-поміж них є дві особливі: за позовами про незаконне звільнення та поновлення на посаді мого батька і його рідної сестри, в справах щодо яких я є їхнім представником. Вони обоє працювали в районному підрозділі відомого природного монополіста. Якщо по суті, то батько, як, до речі, й органи місцевої влади і самоврядування, виступив проти реорганізації монополіста в районі. В результаті обласне керівництво підприємства звільнило не лише батька, але і його сестру. Звільнило з грубим порушенням закону (без належного попередження про звільнення, з порушенням «переважного права» тощо). Після подання позову посаду ще й скоротили, аби не було куди поновлювати.
Здавалося, справа елементарна й гуманний суд стане на захист людини праці. Однак відповідачі фальсифікували документи, на які суддя закрив очі, проігнорував свідчення, які їх викривали, зрештою, розвівши руками: поновлювати нікуди. Все «законно». Апеляційний суд за кілька хвилин залишив рішення без змін (надихнувши мене на відому колонку «Імітація правосуддя – образ сучасного українського судочинства?», «ЮГ», 2008, №1-2). Зрештою, довелося касувати рішення до ВСУ.
Знайомі юристи радили: вийди на суддю ВСУ, домовся (за їхніми словами, це звична справа). Інакше результату не буде. Я, звісно, цього не мав наміру робити. Знаючи про десятки тисяч нерозглянутих справ, я сумнівався, що суддя ВСУ «легітимізує» такі фальсифікації та грубі порушення закону.
Але ба. Винесеною іменем України ухвалою ВСУ, що оскарженню не підлягає, відмовили нам «у відкритті касаційного провадження». Розкішний підпис судді переконував, однак не в обґрунтованості ухвали. Яка, підтвердили мої колеги, є звичайною відпискою.
Довелося констатувати: (1) суд в Україні легітимізував те, що я вважаю явними порушеннями закону, (2) юрист (в даному випадку – юрисконсульт) став поплічником беззаконності й залишився безкарним, (3) система судочинства (не кажучи вже про правосуддя) в даному випадку не спрацювала. Й, зрештою, найголовніше – не захищено права людини, зокрема на працю.
Сестра мого батька теж зробила свої висновки. Зізнається, вона не думала, що буде інший результат, хоча сподівалася. І каже: «Кого турбує доля звичайного диспетчера?». Продовжує: «Я ж краще займуся своїми онуками». Її розрадою стало нещодавнє народження онучки. «Онучка підросте, ось і пенсія прийде», – каже мені безробітна тітка зі сльозами на очах.
Мені стає соромно за все це. Як повернути її віру в справедливість?
Я ж собі думаю: скільки таких людей у моєму рідному районі? Є і ще буде? Як стало відомо з джерел, яким можна довіряти, один із суддів у районі, який чекає на призначення, заплатив, аби отримати суддівську посаду, 70 тисяч доларів: 40 тисяч тому, хто вирішує питання в Києві, 30 тисяч – апеляції. Тепер за свої рішення, думаю собі, суддя може не переживати. Його рішенням за потреби «кришуватиме» апеляція. А відтак – і відписки з касації.
Залишається лише відповісти на запитання: хто б із вас, колеги, довірив вирішення своєї справи нашому суду? В цьому плані я погоджуюся з думкою Ірини Назарової. Але, як і вона, продовжую боротися за справу свого батька.
|
