№2(2)
22 вересня 2003 року
|
|
Сучасне кріпацтво Львівська газета УЯВІМО собі: десятиріччями ви живете в будинку і користуєтеся присадибною ділянкою, яку придбав ще ваш дід-селянин аж у 1913 році, і раптом в один, у жодному разі не прекрасний день, за якимось щучим або чиновницьким велінням усе це виявляється комусь подарованим. Скажете, фантастика? На жаль – ні. Більше того, до цих вельми матеріальних чудес виявилися ненавмисно причетними вельми поважні особи.
ВОНИ СПАЛИЛИ РІДНУ ХАТУ
Віктору Береговенку, відповідно до прізвища, випало жити над берегом – високо над Дніпром на вулиці Землянській з панорамою Києво-Печерської Лаври, до якої звідси якісь кілька сотень метрів. Відтоді, як дід Віктора зміг купити тут ділянку ще 12 листопада 1913 року (про що є документ, складений красивим почерком стряпчого і засвідчений свідками), багато води в Дніпрі витекло. Восени 1941-го під час фашистського бомбардування одна з бомб влучила в будинок, загинули обидві тітки Віктора, а його самого у віці одного року врятували з-під уламків солдати. Після війни та загибелі під Кенігсбергом батька, Віктор з матір’ю нашвидкуруч відбудували будинок. Закінчивши ремісниче училище при “Арсеналі”, Віктор почав слюсарити на знаменитому заводі, де працює і нині. Робітника, в якого підростала дочка, на квартирний облік не ставили, оскільки був ось цей самий будиночок на колишній далекій околиці, а нині – на Печерську. Після війни пейзаж, який відкривався вдалині, поповнили лівобережні новобудови Русанівки та Березняків, а в ближній вписалася фігура Матері-Батьківщини, яка, на жаль, теж повернута спиною до ділянки і долі Береговенка.
Віктор Береговенко після смерті матері залишився єдиним правонаступником домоволодіння, що ніхто ніколи не заперечував і що підтверджує відповідне рішення Печерського райсуду від 21.11.1997 р. та свідоцтво про спадщину. Однак раптом 17 жовтня 2000 року Береговенко із жахом побачив, як його будинок догорає, причому, за словами сусідів, будинок було підпалено. Навіщо це паліям: начебто ніяких заклятих ворогів у Віктора не було! Але коли кмітливі сусіди дізналися, що Віктор незадовго до цього подав заяву на приватизацію ділянки, то вже не сумнівалися, де собака заритий, точніше – іскра пожежі.
Декілька місяців чиновники доводили йому, що не вистачає то однієї, то іншої довідки для приватизації, допоки він із жахом не довідався, що його ділянку вже приватизовано згідно зі спеціальним рішенням Київради, тобто передано у власність двом солідним особам з Києво-Печерської Лаври: громадянам Вікторові Сабодану та Павлу Лебедю (обидва мають високий духовний сан в УПЦ Московського патріархату і, відповідно, й інші, суто церковні імена). Тобто якісь чиновники, обдарувавши ділянкою сановного Віктора (Володимира), про простого Віктора-робітника начебто забули, ніби його й не існувало разом із власністю, зареєстрованою, як і потрібно, в БТІ. Але і це лише квіточки.
САД – ПІД КОРІНЬ, ЖИТТЯ – ПІД КОРІНЬ
Три покоління із сім’ї Береговенка хрестили в Лаврі, і були вони її прихожанами, а тут раптом з нею пов’язана така, м’яко кажучи, проблема. Віктор Береговенко подав позов до Печерського суду (але не до духовних осіб, а до Київради, вимагаючи скасувати її рішення). І Печерський суд виносить очевидний вердикт, задовольняючи цей позов.
А через кілька місяців (вже по тому, як рішення суду набрало чинності), надходить касаційна скарга, причому не в Апеляційний суд, а у Верховний за підписом юриста Київзема пані Перевери. Ухвала суду була дуже простою: Береговенкові потрібно довести своє право на користування ділянкою (хоча реально це засвідчують відповідні “папери”, починаючи з купчої 1913 року і до наших днів). І це при тому, що їх усіх надали в Печерський суд, плюс документи про багаторічну оплату за користування земельною ділянкою.
У той же час Верховний Суд звернув увагу на те, що печерські колеги даремно не покликали на засідання панів Сабодана та Лебедя як співвідповідачів (хоч позов Береговенка був власне до Київради.
Окрім цього, в суд їх таки запрошували, але вони не з’явилися, через що слухання неодноразово переносили. А ще Верховний Суд, повертаючи справу в Печерський суд, вказав докладніше дослідити тему правонаступництва Віктора Береговенка на користування ділянкою, починаючи з перших декретів радянської влади. Пізніше це питання ретельно досліджував Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, юридична експертиза підтвердила факт правонаступництва Береговенка, починаючи з 1922 року.
Якби навіть у Береговенка й не було документів про право на користування ділянкою, то згідно з новим Земельним кодексом, реальне користування ділянкою впродовж 15 років дає йому першочергове право на її приватизацію. Але ж і документи, до, ймовірно, великого жалю горе-чиновників, є!
Так або ж інакше, під час повторного розгляду справи в Печерському місцевому суді рішення Київради про виділення ділянки громадянам Сабодану та Лебедю визнають законним. Причому один із названих заявив у суді: “А що ви хочете, нам цю ділянку подарували міські власті!” І ці слова запротокольовано.
Багаторічний господар ділянки Береговенко, природно, подає апеляційну скаргу, і тут – нова порція чудес. Згідно з законом, документи в Апеляційний суд Києва слід подавати в такому разі через Печерський. Що і було в строк зроблено. Однак при проходженні документів з суду в суд зникає одна папірчина, а конкретно – квитанція про сплату держмита. З Апеляційного суду документи знову повертають у Печерський за відсутністю квитанції. Береговенко надає місцевому суду копію сплаченої квитанції плюс ордер із Печерського ощадбанку, що засвідчує: суму (4 гривні 50 копійок) уже давно зараховано та перераховано до бюджету. Печерський суд на це відповідає, що приймає тільки оригінали квитанцій (хоча в законі немає таких вимог). Тоді Береговенко знову платить і приносить новий оригінал квитанції. А майже в той же час у канцелярії Печерського суду при свідках знайдено і старий оригінал квитанції, кимось відірваний зі справи. Віктор Береговенко подає скаргу на такі дії Печерського суду, які дуже схожі на посадову фальсифікацію. Скаргу скеровують у всі можливі інстанції. Однак, за нашими законами, дисциплінарно покарати суддів може лише Рада суддів. А її очолює голова того ж Печерського суду!
Але це було лише початком: незабаром невідомі люди вирубують практично весь його садок. Окрім цього, знесли огорожу, замінили навісний замок в сараї, з якого заздалегідь винесли 20 металевих стовпів і садово-городній інвентар Віктора, чим нанесли йому збиток на суму не менше 8 тис. грн.
Та, не зважаючи на очевидні злочини проти власності Береговенка, міліція та прокуратура Печерського району (куди подано відповідні заяви) не бажають (або не можуть) порушити кримінальні справи. Хоча правоохоронцям і відомі особи та номери автомобілів, на яких, власне, їх останнього разу привезли як “свідків” чи так званих “пойнятих”. Так само не квапляться вони знайти і “пойнятого”, який вчинив напад на журналістку, котра збирала та готувала матеріал для статті по вулиці Землянській, 10.
Затягування справи та “випробування арсенальця на міцність” триває. І питань залишається все більше: наприклад, чи не простіше чиновництву, що бажає обдарувати хороших людей землею, забувши поцікавитися тим, що на ній уже давно господарює конкретна людина, відшукати для подарунка іншу ділянку? До речі, ринкова вартість тих самих 18 печерських соток – 180 тисяч доларів! І навіщо це немирським, високо духовним, чернечим архієреям? Адже, говорять, Бог все бачить...
ПІСЛЯМОВА
Маючи бажання вислухати якомога більше сторін, я звернувся в Києво-Печерську Лавру. Керівник Лаврської прес-служби Василь Анісімов у телефонній розмові повідомив, що на той момент ієрархи Володимир Сабодан і Павло Лебідь знаходяться за межами Києва. Матеріал передано Лаврському юристові пану Волинцю. Тридобові пошуки пана Волинця увінчалися... успіхом. Він таки повідомив, що матеріал читав. Далі подаємо у скороченому вигляді перебіг нашої розмови.
– Я в курсі справи, – почав пан Волинець. – А ви принесете мені судові документи?
— Ну, взагалі-то, є журналістські таємниці. Окрім того, Ви, мабуть, змогли б знайти всі документи власне у суді... Але ж я прошу ваш коментар не щодо документів, а щодо статті.
– А ви знаєте, як я працюю з журналістами? Наприклад, з Сікорським, Кіріндясовим, Ільченком?
– Не знаю, звичайно, хоч самі ці колеги – мої давні знайомі, але до чого тут це?
– А до того, що ваша стаття абсолютно не професійна і я не побачив у ній головної думки, що проходить “красной нитью”. Що Ви цим хотіли сказати? Ви хотіли “наїхати” на ієрархів? Захистити слюсаря? Що, “заказ”?
– Ну, по-перше, робота в мене така. І ситуація, погодьтеся, цікава. Повз неї навряд чи пройшов би будь-який журналіст. Адже доля людська!.. До речі, я сам був і є прихожанином саме Лаврських храмів, що, погодьтеся, виключає будь-яку мою упередженість. Отже, давайте – до суті. Чи не здається вам, що поважні ієрархи ненароком стали на заваді нормальному людському щастю простої людини? І знову-таки – одного з Лаврських прихожан, слюсаря Береговенка? На боці якого, як мені здається, право багаторічного користування цією землею впродовж років, підтверджене документами.
– Мого коментаря більше не буде.
– Дякую й на цьому.
Станіслав Бондаренко, м. Київ
Матеріал передруковано без скорочень з сайту www.gazeta.lviv.ua за дозволом власників сайту.
|
