№10(70)
31 травня 2006 року
|
|
Конституційний лад у сучасній Україні: п'ять актуальних і проблемних правових підтекстів Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Верховенство права, закону і політики
Поки теоретики та деякі практики права завзято розробляють і дискутують на тему верховенства права і закону, на практиці утверджується принцип верховенства політики.
Як відомо, Конституція України закріплює, зокрема, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права». Його зміст Основний Закон чітко не визначає, а Конституційний Суд лише окреслив його штрихи. Науково-практичні дискусії свідчать: виокремлюють різні його істотні риси. Звернімо увагу на дві, котрі нерідко відтіняються.
По-перше, з філософсько5правового погляду (йдеться про сутність права), твердження «поняття «верховенство права» й «верховенство закону»відмінні» потребує додаткового обґрунтування. Адже «право» за легістським праворозумінням – це «закон». Тому для представників такого праворозуміння «право» і «закон» – тотожні, тоді як для представників юснатуралізму – кардинально відмінні. Отже, аби з’ясувати зміст поняття «верховенство права», слід, передусім, з’ясувати зміст праворозуміння (законорозуміння). Оскільки існують десятки підходів до їх визначення, завжди були, є і будуть розбіжності – як у теорії, так і на практиці, а визначальним може стати індивідуальне праворозуміння, наприклад, судді.
По-друге, «верховенство права» (the rule of law) в англосаксонській правовій традиції (насамперед, в США, звідки його запозичено) не розглядають у філософсько5правовій площині. Натомість головна ідея така: утвердження панування права (law), а не людей (not the rule of men but the rule of law). У цьому контексті неістотно (з філософсько5правового погляду), чи law розуміти як «закон» чи як «право». Ці ідея і принцип старші за Америку: про них говорив тисячі років тому Аристотель. Він пророкував загибель держави (суспільства), яка керується не законом (не виключено, що малося на увазі «право»), а людьми, тобто їх свавільними нормами. За таким розумінням, верховенство права – принцип управління державою і суспільством, тобто політики.
Політика ж і право взаємопов’язані. Це очевидно. Але що з них є і має бути визначальним? Це намагалися з’ясувати минулої осені в Харкові на міжнародній правничій конференції «Трансформація політики в право: різні традиціїі досвіди». Один поважний доповідач – теоретик права, звернувшись до теми, запитав: «А чому не трансформація права в політику»? Й дійсно, адже право має потенціал стати змістовним і формальним дороговказом для політики, навіть для різних кардинально протилежних політичних сил. Проте це – питання правової політики, котре потребує окремої уваги. Наразі відзначимо (в цьому були майже одностайні учасники конференції): нерідко визначальною характеристикою політики залишається доцільність, яка домінує над правопорядком, що зумовлює стан підпорядкування права політиці. Наступні події в Україні це ще раз підтвердили.
Конституційний контроль, «конституційні зміни» та конституційно-правова відповідальність
Конституційний Суд України (далі – КСУ) – особливий судовий орган конституційного контролю. Відзначивши це, професор О. Фрицький у підручнику «Конституційне право України» (2005 р.) звертає увагу на те, що в світі дедалі більше обстоюється думка: поряд з законодавчою, виконавчою і судовою владою має існувати четверта влада – контрольна. Про це можна дискутувати, однак не про те, що КСУ вповноважений і зобов’язаний гарантувати верховенство Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Для цього він, принаймні, має бути здатним функціонувати. Систему «стримувань і противаг» слід будувати й реалізовувати розумно: збалансовувати, а не дестабілізовувати.
Про події навколо змін до Конституції України писали й говорили чимало. Їх можна аналізувати у різних ракурсах. Наприклад, процедурному (процедура прийняття змін) чи політичному (перерозподіл владних повноважень). Аби не повторюватися, відзначимо лише три, на нашу думку, принципових факта.
По-перше, наразі говорити про завершення «конституційної реформи» зарано. Зміни діють, але їх юридична чинність під сумнівом. Парламент уже реалізовує свої «нові» повноваження, Президент фактично погодився їх визнати, але доручив Указом від 20 січня 2006 р. «підготувати з урахуванням висновків Венеціанської Комісії та пункту 14 Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 р. проект Закону про внесення змін до Конституції України». Відомо, що готуються зміни до Конституції України й навіть нова Конституція.
По-друге, не виключено, що КСУ визнає Закон про внесення змін «неконституційним». Низка відомих українських юристів, зокрема, теоретиків і практиків, дали правову оцінку процедурі прийняття змін. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства прав а, що є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України, ще 27 грудня 2005 р. ухвалила висновок: Закон про зміни «слід розглядати як actum nullum abinitio [акт, недійсний з моменту виникнення], і тому він не може вважатися складовою чинної Конституції України, а отже, є всі підстави для звернення до Конституційного Суду України з приводу визнання цього Закону неконституційним».
По-третє, якщо висновок юридично правильний, визнання змін чинними може трактуватися як «узаконення незаконного», неконституційного. Проте такий висновок, що має юридичну силу, може дати лише КСУ, діяльність якого наразі унеможливлена. Навіть, якщо КСУ й не розглядатиме це питання, юридичні наслідки неминучі: буде встановлено прецедент, звичай (не в юридичному розумінні, але з такими наслідками), який уможливить подальші конституційні правопорушення. Їх практика похитне конституційний лад держави і суспільства. Відтак, принципово важливим є гідно та юридично коректно вийти з ситуації, винести відповідні уроки, які слід надалі врахувати в конституційній практиці».
Утім одними «уроками» навряд чи обійтися. По-перше, від суб’єктів конституційних прав і обов’язків очікується відповідальне ставлення. По-друге, порушення мають спричинити притягнення до юридичної відповідальності за порушення конституційно-правових норм. Адже завдано шкоди політико-правовим суспільним відносинам, регламентованим конституційними нормами.
Іншими словами, треба чіткіше регламентувати санкції за невиконання своїх обов’язків парламентом чи окремими народними депутатами. Наприклад, за зволікання з виконанням норм щодо вступу суддів КСУ України на посаду. Це питання радше конституційного порядку, ніж цивільно5правового (останнім часом удаються у до такого способу вирішення проблеми).
Підвищення конституційної відповідальності – одне з найбільш актуальних завдань нинішньої конституційної теорії та практики. Й воно безпосередньо пов’язане з позицією тих, хто найкраще обізнаний із тонкощами юридичної справи, – юристів.
«Право юристів» у політиці
Один із засновників соціології права, наш земляк Євген Ерліх поряд із державним і соціальним правом вирізняв і так зване «право юристів» (das Juristenrecht). Воно є сукупністю норм5рішень, тобто правових положень, за якими вирішуються правові спори. Норми5рішення виникають, вважав Ерліх, через недосконалість і неповноту «організаційного права», неспроможного вирішити спричинені суперечливими інтересами конфлікти. Такі норми впливають і на «внутрішній порядок» суспільства. Їх формування є результатом соціального процесу, зміст якого залежить від суспільства, форма – від юристів. У нашому контексті це означає, що саме «юристи в політиці» найбільше причетні до формування права – як «законодавчого права», так і «права юристів у політиці», – трансформуючи політичні аспірації в загальнообов’язкові норми та звичаї.
Роль юристів в українській політиці зростає. Як і їхня кількість. Політики одержують дипломи «юристів» (в Україні діє система «випускник – юрист»), юристи дедалі більше йдуть у політику. Вони завжди були в парламенті, хоча не всі парламентарі-юристи працювали попередньо за фахом. Відтак, їхні заслуги в юриспруденції різнилися. У 2002 р. один з депутатів, говорячи про колег5юристів, сказав фразу, яка може стати крилатою: «Юристи, як відомо, поділяються на видатних, відомих і деяких юристів у Верховній Раді». Останніми роками кількість юристів у парламенті поступово зростає. Йдеться про прогресуючу й загалом позитивну тенденцію. Є сподівання на подальші якісні зміни (закон переходу кількості в якість) як законотворчого процесу, так і правореалізації, хоча, відзначимо, не доведено кореляції між кількістю і «якістю» юристів.
З-поміж юристів мало хто сумнівається: одного дня президентом країни стане юрист. Визначальним, мабуть, буде не його підготовка чи «попереднє місце роботи» (чи прийде він з юридичного бізнесу, держслужби, університету чи правозахисної діяльності). Натомість чи «залишатиметься» він юристом? Що це означає, визначити непросто, але спробуємо через приклад із життя видатного юриста Ганса Кельзена, відомого теоретика права ХХ ст. Він відомий як автор «чистого вчення про право», яке чітко розмежовує право й політику. Проте, можливо, менш відомим є факт з його життя, що істотно вплинув на його світогляд, а відтак, і на теорію права.
У 1920 р. 395річний Кельзен став головним автором Конституції Австрії, за якою було створено Конституційний суд. Обраний 1921 р. суддею, Кельзен істотно впливав на рішення суду, допоки його не було звільнено в 1930 р. Причина: рішення, обґрунтоване й підтримане ним, за яким дозволялося розірвання шлюбів, укладених за католицьким звичаєм. Нижчі суди визнавали розірвання нечинним, вищі – адміністративні – законним. Кельзен опинився у немилості політичних сил – Християнської соціалістичної партії, внаслідок чого його було усунуто з посади.
Підтримавши закон, який не відповідає волі певних політичних сил, Кельзен втратив роботу й посаду судді, але залишився юристом. Бути й залишатися юристом – означає служити праву й незалежно від волі політичних сил. Ми маємо чимало таких юристів. Питання в тому, чи будуть вони президентами та парламентарями і чи, ставши такими, «залишаться» юристами.
«Уявний» конституціоналізм
Так характеризував стан розриву конституційних норм і практики Макс Вебер. Текст і дійсність – відмінні. Це відповідь тим, хто приймає слова за дійсність й вважає, що ми маємо чудову Конституцію, якою треба пишатися. Зазвичай конституція стає підсумковим документом, що закріплює певний конституційним лад. У нашому випадку Конституція 1996 р. стала не тільки результатом політичного й ідеологічного компромісу, але й відображенням як реального, так й ідеального (бажаного). Їх порівняння виявляє чимало колізій.
Розрив між теорією й практикою найбільше проявляється у сфері соціальних прав. Так, ч. 1 ст. 47 Конституції України закріплює: «Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду». Проте реалізувати це право можуть небагато громадян (тут не потрібні соціологічні дослідження). Аналогічні приклади: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48); «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування» (ч. 1 ст. 49). Сумно, але реальність свідчить: навіть освічені та трудящі люди не здатні реалізувати власні права.
Одне з останніх соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України доводить: населення України відчуває як матеріальний, так і соціальний дискомфорт. Аналіз соціальних благ, недостатність яких знижує рівень соціального самопочуття, свідчить, що на сьогодні більшості людей (понад 2/3 населення України) не вистачає благ, які відповідають цінностям середнього класу: стабільності в суспільстві і соціальних гарантій, що забезпечують відчуття впевненості в «завтрашньому дні». Думається, що стабільність у суспільстві безпосередньо пов’язана зі станом реалізації прав і свобод людини, передбачених Конституцією України, стабільністю конституційного ладу.
Конституція України дедалі більше стає Основним Законом не тільки держави, але й суспільства. Її порушення може трактуватися людьми як порушення норм співжиття суспільства, невиконання зобов’язань, узятих на себе державою, суспільними інститутами та людьми, котрі на це уповноважені.
Людський вимір права і політики
Говорячи про конституцію, політику, право слід ураховувати їх людський вимір.
Прихід до влади, влади, насамперед, державної, – ось мета політичних сил (партій). Відтак, боротьба за владу – характеристика сутності їхньої діяльності. Аби здобути владу, за демократичних умов вони мають переконати людей їх обрати – на виборах. Відтак, і теоретично, і фактично влада належить людям, індивідуально й колективно. Питання у тому, ким виступають люди: метою чи засобом політичних сил? Відповідь слід шукати в практиці конкретних процесів.
Водночас, вважати, що головною метою політичних сил має бути прихід до влади, – небезпечно. Переконаність у цьому демонструють і положення Конституції України. Зокрема, про те, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ч. 1 ст. 3). Визнання людини цінністю – означає визнання її метою. Визнавати її такою означає поступово гуманізувати (олюднювати) політику і право. Про те, що це поступово відбувається у політичній та правовій реальності, свідчить прийняття загалом гуманістичної Конституції, перегляд кримінального закону. Гуманізація права виявляється і у прагненні визнати права людини на рівні з правами й інтересами суспільства, держави. Ідея людини – прояв гуманістичної природи права, історичний тріумф людини над автократичною державою – яскравий приклад. Проте слід не забувати: не тільки держава відповідає перед людиною, але й людина – перед державою. Тому треба говорити не лише про права та свободи людини, але й про її обов’язки.
Будь-яке рішення в праві чи політиці характеризується людиномірністю (антропологічністю). Той, хто приймає рішення, знаходиться наче на перехресті, роздоріжжі, визначаючись, куди рухатися: уперед чи назад, уліво чи вправо. Цей феномен, властивий будь-яким серйозним рішенням, називають «антропологічним перехрестям» (обґрунтував професор Гейдельберзького університету В. Брюггер).
Прийняття рішення в праві й політиці – це, так би мовити, перебування в «центрі» й врахування результатів тлумачення всіх частин «перехрестя». Результатом має стати «правильне рішення». Тим, хто приймає рішення і є його основою, лишається людина, котра постає стрижнем політики та права, потенційним модулятором змісту формальних політичних та правових процесів, зокрема, в конституційному полі України.
Засади конституційного ладу повинні бути певними. Закріплені конституційними нормами і практикою, вони випробовуватимуться доцільністю – рушійною силою політичної діяльності. Саме право вносить у політичні процеси та державну діяльність певність (правопевність), яка, привнесена й утверджувана юристами, уможливлює подолання й попередження системних конституційних криз.
Богдан ФУТЕЙ, федеральний суддя США:
«Закон «Про Конституційний Суд України» передбачає, що кожен суддя, незалежно від того, ким він призначений чи обраний, має прийняти присягу в парламенті. У Конституції України передбачено присягу Президента та народних депутатів, проте немає такої вимоги щодо суддів Конституційного Суду. Тому, на мою думку, вимога щодо присяги у Верховній Раді є неконституційною. Адже це дозволяє останній керувати життєдіяльністю цього органу, що є прямим порушенням принципу розподілу влади. Зазначений Закон не може наділити Верховну Раду особливою владою, не передбаченою Конституцією України. Водночас, ст. 153 Конституції не може бути інтерпретована як така, що передбачає присягу. Цей Закон можна застосовувати лише щодо суддів, яких обирає Верховна Рада. Та оскільки остання від самого жовтня не може заприсягти суддів, призначених Президентом і обраних З’їздом суддів, розглянути питання конституційності процедури присяги суддів КСУ фактично немає кому. А отже, Верховна Рада ефективно блокує діяльність Конституційного Суду. Важко повірити, що після помаранчевої революції та її ідеалів парламент так очевидно нехтує власним обов’язком уможливити функціонування Конституційного Суду, вкрай необхідного для панування верховенства права у нашій країні». (Судді, політика та вибори в Україні // Дзеркало тижня. – 2006. – № 8.)
Павло ЄВГРАФОВ,
в. о. голови Конституційного Суду України:
«Прийняття рішень стосовно Конституції потребує відповідального ставлення. Є межа компромісам. Сумнівні компроміси призводять до сумнівних наслідків для суспільства».
«Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (ч. 3 ст. 5 Конституції України).
|
