№7(43)
27 квітня 2005 року
|
|
Проблеми виконання рішень третейського суду Доцент юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка
Загальний аналіз чинного третейського (арбітражного) законодавства України та інших країн дозволяє дійти висновку, що у ньому закладена презумпція добровільності виконання рішення третейського суду. Примусове виконання рішень третейських судів, безперечно, забезпечене законодавчими, процесуальними та організаційними гарантіями, проте, на наш погляд, все ж таки є факультативним інститутом, норми якого реалізуються у випадку безпідставної відмови сторони третейського розгляду від добровільного виконання рішення. Як свідчить практика діяльності третейських судів зарубіжних країн, майже 90% рішень третейських судів виконуються добровільно та у належні строки. Вважаємо, що такі наслідки випливають із природи третейського розгляду, адже вихідною засадою третейського розгляду є добровільність утворення третейських судів, що базується на спільному, добровільному волевиявленні сторін, яке оформлюється у третейську угоду. А отже, якщо сторони передали спір на розгляд третейського суду, про що уклали відповідну угоду, добровільно обрали склад третейського суду, заздалегідь погодились розглядати справу відповідно до встановленого регламенту третейського суду по відповідній спрощеній процедурі, то, відтак, презумується, що сторони заздалегідь готові беззаперечно прийняти, погодитись та виконати таке третейське рішення, винесене незаангажованим арбітром по справі. Таким чином, рішення суду, ухвалене “по совісті” – “по совісті” й виконується. Окрім того, якщо вести мову про діяльність третейських судів при біржах, банківських союзах, інших соціально-корпоративних утвореннях, то сторони не зацікавлені у затягуванні виконання рішення та “застряганні” у довготривалому процесі виконання, позаяк це суперечить темпам розвитку їхнього бізнесу. Для них третейська процедура – це лише незначне призупинення ритму їхньої діяльності в окремому напрямі, що здійснюється у робочому порядку, а третейське рішення доцільно якнайшвидше виконати, не заволікаючи.
Презумпція добровільності виконання рішення третейського суду містилась і в законодавстві, яке діяло до прийняття Закону України “Про третейський суд”. Так, зокрема, ст. 17 Положення про третейський суд (Додаток №2 ЦПК України) передбачала, що рішення третейського суду, не виконане добровільно, може бути виконано примусово на підставі виконавчого листа, виданого районним (міським) судом, у районі якого відбувався третейський суд. Як бачимо, сам законодавець зробив презумпцію добровільності виконання, уникнувши детальної регламентації добровільного порядку виконання рішення третейського суду, зробивши спеціальну вказівку лише на примусовому виконанні.
На сьогодні ст. 50 Закону Про третейські суди закріплює принцип обов’язковості рішення третейського суду, відповідно до якого сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення суду.
ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ
Як ми наголошували, власне компромісна природа третейського суду, високий ступінь диспозитивності у всіх питаннях арбітражного процесу обумовлює добровільність виконання третейських рішень. Водночас, абсолютизувати добровільні засади виконання також не є коректним, адже без належно закріплених гарантій виконання третейського рішення видається позбавленим ефективності інститут третейського розгляду. Виходячи з цього постулату, арбітражне законодавство передбачає можливість примусового виконання рішення третейського суду.
Аналіз законодавства різних країн, а також Типового закону ЮНСІТРАЛ Про комерційний арбітраж говорить про те, що для того щоб рішення третейського суду було виконано в примусовому порядку, воно має пройти певну процедуру отримання дозволу на виконання. Це або екзекватурування (ЦПК Франції), або оголошення рішення третейського суду таким, що підлягає примусовому виконанню (ЦПК Німеччини), або видача судом виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (АПК та ЦПК Росії). Саме під час цієї процедури відбувається судовий контроль за арбітражем, а змістом його є перевірка дотримання третейським судом меж компетенції на вирішення конкретного спору. При цьому за загальним правилом під час цієї процедури компетентний державний суд не має права досліджувати обставини, встановлені третейським судом або переглядати рішення третейського суду по суті, а підстави для відмови у видачі виконавчого документа є суворо обмеженими.
Натомість Закон про третейський суд (ст.ст. 55, 57) виходить з дещо інших принципів, а саме з того, що рішення третейського суду, ухвалене відповідно до цього закону, підлягає виконанню державною виконавчою службою автоматично без проходження процедури його “підтвердження” компетентним державним судом і видачі виконавчого документа на примусове виконання. Винятком, відповідно до ст. 55 Закону, є випадки, коли виконання рішення третейського суду потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами. На таке тлумачення наштовхує аналіз змісту відповідних норм Закону, послідовність їх розташування, невизначеність того, чи підпадають під поняття органів державної влади у розумінні ч. 3 ст. 55 Закону органи державної виконавчої служби.
Певна проблема у питанні виконання третейських рішень також пов’язана з частими змінами законодавцем переліку виконавчих документів, які міститься в Законі України “Про виконавче провадження”, що спричинює певні суперечності стосовно порядку (автоматичного чи підтверджувального) виконання рішень. Так, у рішенні Конституційного Суду України по справі за конституційним зверненням спільного підприємства “Мукачівський плодоовочевий консервний завод” про офіційне тлумачення положення п. 10 ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження” (справа про виконання рішень третейських судів) від 24 лютого 2004 р. №3-рп/2004 зазначалось, що положення п. 10 ст. 3 Закону “Про виконавче провадження” у взаємозв’язку зі ст. 181 цього Закону треба зрозуміти так, що рішення третейських судів, водночас, є виконавчими документами, на підставі яких за заявою стягувача або його представництва про примусове виконання рішення державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби мають забезпечити примусове виконання рішень цих судів, якщо інше не передбачено законом. Але тепер після виключення рішень третейських судів з кола виконавчих документів це тлумачення застаріло.
Натомість, аналізуючи чинну редакцію ст. 181 Закону “Про виконавче провадження”, Міністерство юстиції України видало лист № 25-32/622 від 25 березня 2005 р., адресований начальникам обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, в якому висловлюється думка про необхідність проходження рішеннями третейських судів, які не виконуються добровільно, процедури видачі компетентним судом виконавчого документа.
Для іноземних арбітражних рішень та рішень міжнародного комерційного арбітражу відповідно до законів “Про міжнародний комерційний арбітраж” та “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” передбачена процедура отримання дозволу на примусове виконання рішення.
Отже, ми бачимо, що існує нагальна потреба на законодавчому рівні вирішити згадану проблему. Шляхи її вирішення можуть бути такими: або передбачити, що рішення третейського суду, які не виконуються добровільно та потребують примусового виконання, повинні у всіх випадках проходити процедуру видачі компетентним судом виконавчого документа (до речі, таке положення передбачено законодавством переважної більшості країн); або внести чіткість у Закон України “Про виконавче провадження” та надати рішенням третейського суду статус виконавчого документа.
СВОЄЧАСНІСТЬ ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ
Говорячи про порядок виконання рішення третейського суду, який передбачений Розділом VII Закону “Про третейські суди”, слід зазначити, що, окрім принципу добровільності, ст. 55 Закону закріплює також і важливий принцип своєчасності. Своєчасність виконання може бути визначена як встановленням певного строку, так і призначенням конкретного терміну виконання рішення третейського суду.
Однак трапляються випадки, коли в рішенні третейського суду не визначений строк його виконання. Законодавець вважає, що коли в рішенні термін його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. Поняття “негайне виконання” в чинному законодавстві не визначено і тому є доволі оціночною категорією. На нашу думку, під поняттям “негайного виконання” слід розуміти такий термін, який є необхідним у розумних межах, для виконання того чи іншого зобов'язання, у розумний термін після одержання відповідною стороною повного тексту рішення
АДЕКВАТНІСТЬ ТА СПЕЦИФІКА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ
Останнім принципом виконання рішень третейського суду законодавець встановлює адекватність способу виконання, тобто рішення третейського суду повинно бути виконане відповідно до приписів, які віднаходять місце в самому рішенні. Це означає, що при винесенні рішення третейський суд має вжити усіх заходів, для того щоб максимально точно та правильно визначити той спосіб, яким це рішення буде виконуватись зобов'язаною стороною.
Окремо законодавцем визначається і специфіка виконання рішення третейського суду, яке потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами. В цьому випадку виконання такого рішення здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа, в порядку, встановленому ст. 56 Закону.
ПРОЦЕДУРА ВИДАЧІ ВИКОНАВЧОГО ДОКУМЕНТА
Процедурно питання видачі виконавчого документа вирішується таким чином. Відповідно до встановленого порядку особа, яка заінтересована в отриманні виконавчого документа, повинна подати до компетентного суду заяву про видачу такого документа. Заява про видачу виконавчого документа подається в письмовій формі, підписується стороною, на користь якої прийняте рішення або її представником. У цій заяві зазначаються найменування компетентного суду, уповноваженого видати виконавчий документ, найменування, склад та місцезнаходження третейського суду, найменування і місцезнаходження сторін у спорі, що вирішений третейським судом, дата прийняття рішення третейського суду та мотивовані вимоги заявника із зазначенням закінчення строку добровільного виконання цього рішення, якщо такий термін у рішенні встановлено (ч. 1 ст. 55 Закону).
Одразу ж слід зазначити, що ні ст. 2, ні ст. 55 Закону не визначають, який саме місцевий загальний чи місцевий господарський суд є компетентним розглядати клопотання про видачу виконавчого документа, а відсилають до Цивільного процесуального чи Господарського процесуального кодексів. На нашу думку, логічно було б визначити компетентним місцевий районний суд або господарський суд за місцем знаходження, або місцем проживання боржника, або за місцем знаходження майна боржника – сторони третейського розгляду.
У разі невідповідності заяви про видачу виконавчого документа зазначеним вимогам вона повертається особі, яка її подала. Ця особа має право подати таку заяву повторно після усунення недоліків, які стали причиною її повернення. Строк, який встановлюється законодавцем для такої заяви, визначається трьома роками з дня прийняття рішення третейським судом. У випадку пропущення особою зазначеного строку, компетентний суд повинен виходити з того, чи таке пропущення строку є поважним, чи ні. У випадку, коли особа звернулась із заявою після збігу трирічного строку, що минув із моменту прийняття рішення без поважної причини, то компетентний суд має право відмовити у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа. Коли ж компетентний суд визнає підстави пропуску вказаного строку поважними, то він може прийняти заяву до розгляду та задовольнити її.
Компетентний суд, який прийняв заяву до розгляду, має розглянути її впродовж 15 днів з дня надходження до суду. Розгляд заяви про видачу виконавчого документа здійснюється господарським судом за правилами розділу ХІ ГПК України з урахуванням особливостей, передбачених ст. 56 Закону. При цьому цей само суд має вжити всіх необхідних та достатніх заходів для того щоб повідомити сторонам про час та місце розгляду заяви. З огляду на таку процедуру повідомлення законодавець виходить з того, що неявка сторін чи однієї із сторін не є перешкодою для судового розгляду заяви.
Процедура розгляду заяви про видачу виконавчого документа розпочинається із витребування справи. Справа витребовується компетентним судом з постійно діючого третейського суду, в якому зберігається справа. Витребувана справа повинна бути направлена третейським судом до компетентного суду протягом п'яти днів від дня надходження вимоги. У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого документа продовжується до одного місяця.
За результатами розгляду заяви про видачу виконавчого документа компетентний суд виносить ухвалу, яка, крім вимог, передбачених ст. 234 ЦПК України 1963 р., ст. 210 ЦПК України 2004 р., ст. 86 ГПК України, також має містити:
- найменування і склад третейського суду;
- найменування заявника;
- найменування сторін спору, що вирішувався третейським судом;
- стислий виклад суті спору, що вирішувався третейським судом, і відомості про резолютивну частину рішення третейського суду;
- мотиви винесення ухвали з посиланням на ст. 56 Закону;
- висновок про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду або відмову у задоволенні заяви про видачу такого документа.
Зміст виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду повинен відповідати вимогам ст. 117 ГПК України, ст. 369 ЦПК України 2004 р. та ст. 19 Закону “Про виконавче провадження”.
Однак в окремих випадках компетентний суд може відмовити зацікавленій стороні у видачі виконавчого документа. До таких підстав належать: а) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом; б) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до норм Закону; в) пропущено трирічний строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; г) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. При цьому, якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; д) третейська угода визнана недійсною компетентним судом; е) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам ст.ст. 16 – 19 Закону; є) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України; ж) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу.
Ухвала компетентного суду про відмову у видачі виконавчого документа, якщо вона не була оскаржена в апеляційному порядку, набирає законної сили після закінчення місячного строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляції ухвала компетентного суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції. При цьому ухвалу про відмову видачі виконавчого документа може бути оскаржено в апеляційному порядку на загальних підставах відповідно до розділу 12 ГПК України і глави 40 ЦПК України 1963 р., глави 1 розділу 5 ЦПК України 2004 р. з урахуванням особливого строку, встановленого для цього ч. 8 ст. 56 Закону – 15 днів після винесення такої ухвали.
Після набрання законної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого документа спір між сторонами може бути вирішений компетентним судом у загальному порядку. Зазначене положення Закону викликає певні критичні зауваження, пов’язані з тим, що цим положенням фактично нівелюється механізм забезпечення реалізації арбітражної угоди та створюється певна колізія з положенням ч. 5 ст. 51 Закону. З метою розв’язання цієї проблеми пропонується внести до Закону зміни, відповідно до яких у випадку винесення ухвали про відмову у видачі виконавчого документа сторонам третейської угоди надається можливість відповідно до третейської угоди звернутися до третейського суду або до державного суду з дотриманням правил підсудності за винятком випадків, передбачених ст. 51 Закону.
Порядок повернення справи до третейського суду визначається моментом розгляду компетентним судом заяви про видачу виконавчого документа. Коли рішення по вказаній заяві компетентним судом прийнято, то справа підлягає поверненню до постійно діючого третейського суду.
Стаття 57 Закону визначає підстави та порядок примусового виконання рішень третейського суду. Підставою примусового виконання рішень третейського суду є не виконання його добровільно, в порядку, встановленому ст. 55 Закону.
За своїм змістом коментована стаття відсилає нас до положень Закону “Про виконавче провадження”, п. 10 ст. 3 якого також визначає, що виконанню підлягають рішення третейських судів. Окрім цього, Закон “Про виконавче провадження” зазначає, що виконанню такі рішення підлягають в порядку виконавчого провадження як сукупності дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених законодавством, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Вказані органи мають право здійснювати покладені на них обов'язки щодо примусового виконання рішень третейських судів такими заходами: а) звернення стягнення на майно боржника; б) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; в) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; г) інші заходи, передбачені рішенням. При цьому вимоги державного виконавця щодо виконання рішень третейських судів є обов'язковими для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України.
Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, повинен бути пред'явлений для виконання протягом трьох років. Вказаний строк встановлюється для виконання у частині майнових стягнень – з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення. При цьому строки пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо. Прийняття виконавчого документа до виконання та його здійснення державним виконавцем має відбуватись у порядку, що встановлений Законом “Про виконавче провадження”.
ВИСНОВКИ
Отже, вивчення проблем виконання третейських рішень наштовхнуло на висновок про доцільність включення до ГПК України та ЦПК України окремої глави “Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду”, в якій слід урегулювати такі питання: загальні положення оспорювання рішень третейських судів; вимоги до заяви про скасування рішення третейського суду; порядок розгляду цієї заяви; підстави для скасування; вимоги до ухвали, яка виноситься за результатами розгляду справи щодо оскарження рішення третейського суду; розгляд заяви з приводу компетенції третейського суду; загальні положення видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду; вимоги до заяви на видачу виконавчого документа; порядок розгляду заяви; підстави відмови; вимоги до ухвали та наслідки її прийняття для сторін третейської угоди.
На період до прийняття відповідних змін до процесуального законодавства України зазначені процедурні питання можливо було регламентувати на рівні постанови Пленуму Верховного Суду України або рекомендацій Президії Вищого Господарського суду України, що, до речі, нещодавно було частково зроблено. Так, Президія Вищого Господарського суду України ухвалила рекомендації №04-5/639 від 11 квітня 2005 р. “Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України “Про третейські суди”.
Завершуючи розгляд поставленого питання, можна дійти висновку, що попри певні законодавчі прогалини та неврегульованості, які можуть бути виправлені законодавцем шляхом внесення до законодавства відповідних змін та доповнень, в Україні існує механізм забезпечення виконання рішення третейського суду, який здатен ефективно працювати.
|
