№8(92)
22 лютого 2007 року
|
|
За прецедентом – до справи Босмана «Юридична газета»
Досягнення гравця футбольного клубу «Льєж» Жан-Марка Босмана сьогодні частенько згадують у зв’язку із позовом Георгія Деметрадзе до ФФУ. Між тим, як відомо, «лімітне» питання було далеко не головним у резонансних позовах цього футболіста, які у першій половині 90-х минулого сторіччя призвели до справжньої революції у трансферній політиці футбольної Європи.
Фабула справи: аргументи
Звернення до суду м. Льєж у серпні 1990 р. було, передусім, викликане бажанням футболіста довести протиправність поширеної тоді в європейському футболі практики (встановленої актами Бельгійського футбольного союзу і Європейської федерації футболу), за якою гравці навіть у разі закінчення терміну трудового договору не мали права продовжити кар’єру в іншому клубі, якщо попередній працедавець не отримував за нього трансферну суму або з якихось причин не відмовлявся від неї.
Босман, як на гріх, отримав запрошення від ФК «Дюнкерк», який, проте, не дуже поспішав сплачувати $100 тис. трансферу, визначеного «Льєжем». Відтак гравець вирішив зробити «хід конем» – і звернувся до суду, вимагаючи оскаржити трансферну систему в цілому. Цікаво, що футболіст посилався на кричуще, на його думку, обмеження цією системою (1) свободи пересування, (2) права конкуренції на ринку праці, а також (3) права на саму працю. Подібні аргументи дозволили йому підняти принагідно і питання щодо лімітування кількості зарубіжних футболістів у футбольних клубах Франції.
Від міського суду – до вищої інстанції
Справу довго і потихеньку притримували, посилаючись на відсутність прецедентів. Нарешті міський суд Льєжа «відфутболив» її до Національного суду Бельгії (Cour d'Appel, Liege), що наважився ухвалити у 1993 р. позитивне для футболіста рішення, а далі – справа потрапила до суду ЄС у Люксембурзі (The Court of Justice of the European Communities), якому довелося виносити остаточний вердикт. «Трансферне кріпацтво» було визнано незаконним. Водночас було скасовано ліміти на придбання клубами ЄС іноземців. Таким чином, клуби і футболісти отримали нові правила гри у цій бізнесовій сфері, а сам Босман – переконливі підстави для отримання чималої компенсації від Бельгійського футбольного союзу.
Наскільки цінним є цей досвід для Деметрадзе
Суд ЄС мотивував своє рішення посиланням на статті 48, 85 та 86 Римського протоколу від 25 березня 1957 р., які, на думку суддів, можна було трактувати як такі, що «забороняють національним і міжнародним спортивним організаціям включати до своїх регламентів норми, що обмежують доступ іноземних гравців до змагань, які вони організовують».
До речі, не останню роль при розгляді справи відіграв аналіз аргументів, висунутих низкою футбольних федерацій на користь доцільності обмежень з огляду на громадські інтереси. Втім, переконливими суд їх не визнав. Фактично суд ЄС підтвердив попереднє рішення Національного суду Бельгії: «Ст. 48 Угоди ЄЕС забороняє застосування правил спортивних організацій, що обмежують кількість іноземних гравців, котрі беруть участь у змаганнях».
Таким чином, суд: - визнав неприйнятність дискримінації «іноземців» у цій сфері в межах територіальної юрисдикції Суду ЄС;
- ототожнив «іноземців» із громадянами держав, що не входять до складу Євросоюзу, тобто фактично надав дискримінації (за належністю до певного громадянства) дещо іншої форми;
- мотивував своє рішення не відсутністю закону, що легалізує обмеження, а наявністю норми, якій воно суперечить.
До речі
На думку низки експертів, більш прийнятним для грузинського форварда може бути досвід його російського колеги – Ігоря Сімутєнкова, котрий свого часу в аналогічній ситуації позивався до Іспанської федерації футболу, правила якої обмежують кількість легіонерів – негромадян ЄС в одній команді. В квітні 2005 р. Суд ЄС ухвалив рішення, згідно з яким російські легіонери відтепер не мали підпадати під традиційні «лімітні» обмеження.
Особливої прецедентності, втім, цей випадок не набув із двох причин. З одного боку, це рішення мало лише рекомендаційний характер, з іншого – воно спиралося на конкретну угоду, яку в 1994 р. уклали між собою ЄС та РФ. Відповідно до цього документа обидві сторони виключали будь-які обмеження при наймі на роботу в межах Євросоюзу для громадян Росії.
|
