№1(85)
18 січня 2007 року
|
|
Як удосконалити систему підготовки юристів Державний кваліфікаційний іспит як виправданий досвідом спосіб допуску до юридичної професії Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Істотне вдосконалення права і правової (зокрема, судової) системи неможливе без удосконалення системи підготовки юристів. На юристів і правові інститути, функціонування яких вони (юристи), по суті, забезпечують, покладається функція здійснення й охорони права та правової системи, що гарантують життєдіяльність людини і суспільства. Ставлення суспільства, людини до правової системи є переважно відображенням ставлення до юристів, і навпаки. Зростаюча занепокоєність звичайних громадян, відтак, суспільства неефективністю правових інститутів ставить питання про якість інституту «юристів».
Не виправдовуються очікування (тут ще потрібні конкретні соціологічні дослідження) того, що збільшення кількості юристів позитивно вплине на рівень задоволеності «правових потреб» людей. Маємо більше 300 юридичних навчальних закладів (ЮНЗ), яким довірено підготовку юристів в Україні, кількість дипломованих ними юристів дозволяє говорити про вихід України в світові лідери за кількістю правників (сам по собі, соціально, факт позитивний, але чи є юридична освіта належною формою правової просвіти громадян?). Надії покладаються на адвокатуру, що реформується. Але реформа адвокатури зосередилася «на собі», в її лавах кількісно вже не домінують інтелігенти ліберального ґатунку, відчутний серйозний розкол у ціннісній орієнтації, що применшує її авторитет і унеможливлює об’єднання нею всіх практикуючих юристів. Тим часом, лібералізація ринку за відсутності саморегулювання призвела до безпрецедентної для цивілізованого світу ситуації, коли правові послуги можуть надавати не тільки юристи, коли підприємницькі інтереси правників починають домінувати над інтересами права, як такого, коли «право» стає метою, а об’єктом торгівлі, підприємницької діяльності.
Прийшов час більше задуматися юристові та державі про гарантування права на правову допомогу. Кардинально змінювати систему підготовки не варто, натомість треба її вдосконалити. Питання статусу „юриста” безпосередньо зв’язане з питання про наданням громадянам правової допомоги, послуг. Звичайних громадян в принципі не цікавить, хто який ЮНЗ закінчив; їх цікавить якість правової допомоги, послуг, отримуваних від юриста. Тому одним з ключових питань є не так реформування (вдосконалення) певної гілки юридичної професії, як забезпечення якісних послуг, будь-то консультування юристом чи вирішення суддею спору в суді.
Пропонуємо свої міркування стосовно можливих моделей її вдосконалення. Представимо центральну ідею: якість підготовки юристів в Україні можливо підвищити, поступово вдосконаливши систему державної атестації випускників ЮНЗ, зокрема, її проведенням у два, замість одного, етапи: на першому етапі – ЮНЗ, на другому – уповноваженим державним (державою) органом. Пройшовши державну атестацію, особа вправі називатися «юристом», займатися юридичною практикою (в широкому розумінні), обіймати державні „юридичні посади”.
Моделі забезпечення якості підготовки юристів
Розглянемо можливі моделі забезпечення якості підготовки юристів.
Державний контроль. Держава здійснює його як на освітньому, так і на «професійному» рівнях. На освітньому – контролює через освітні державні відомства відповідність ЮНЗ акредитаційним і ліцензійнім вимогам щодо їх кадрового, навчально-методичного і матеріально-технічного забезпечення. Відтак, ЮНЗ уповноважені на «вході» (вступ) та «на виході» (випуск) контролювати професійну компетентність випускників. Зрештою, якість підготовки юриста – «на совісті» ЮНЗ. На професійному рівні держава – через уповноважені органи – проводить добір на «професійні посади» (суддів, прокурорів тощо). Від СРСР Україна успадкувала таку систему. Можливі й різновиди цієї моделі. Так, у ФРН випускники юридичних факультетів проходять дворівневу «державну атестацію», складаючи два «державні іспити»: перший в університеті, другий — у міністерстві юстиції — після проходження багатопланової дворічної практики. Загалом ця модель притаманна країнам континентальної Європи, де домінує державне регулювання суспільними процесами.
Саморегуляція. Юрпрофесія, правництво через уповноважені інституції забезпечує якість підготовки і добору юркадрів. Ця модель домінує в США, де судові органи, профорганізації правників, правничі школи опікуються підготовкою юристів. У 1990-х роках не виправдалися сподівання на запровадження такої моделі в Україні (була надія, що українське правництво об’єднається в єдину організацію, подібну до Американської асоціації юристів; натомість відбулася подальша «дефрагментація» всеукраїнського правничого руху). Отже, жодна з правничих організацій не спромоглася заслужити авторитет у колег чи держави на здійснення атестаційної функції щодо всіх кандидатів у юристи. Водночас, принцип саморегуляції діє в Україні, так би мовити, на «професійному» «вторинному рівні» - прийняття до адвокатури, добір кадрів у судові та правоохоронні органи тощо.
Ринкова модель. Учасники ринку визначають якість підготовки «дипломованого» юриста. На роботу беруться, на їхню думку, компетентні кандидати, які або втримуються, або «відходять». Утім в Україні ця ринкова модель наразі не спрацьовує на місцевому рівні. Оскільки там статус кандидата (його батьків) важливіший за компетентність. Більше того, ринкова модель, якщо й діє, то лише в «підприємницькому» секторі юридичної діяльності, переважно не торкаючись сфери «державних юристів». Проте видається, що саме ринковий аргумент став вирішальним, коли у травні 1999 р. було скасовано спільний наказ Ліцензійної палати та Мін’юсту, яким запроваджувалися умови й правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з юрпрактики та контроль за їх дотриманням.
Відзначимо, що зазначені моделі виокремлено умовно (з метою наукового аналізу можливих підходів); вони навряд чи існують в чистому вигляді й можуть бути змішаними.
Який підхід обирає Україна?
У цьому контексті слід реалістично відповісти на запитання про ефективність існуючої моделі. Чи здатна на сьогодні держава в особі МОН забезпечити якість юросвіти, контролюючи відповідність ЮНЗ акредитаційним та ліцензійним вимогам? (зокрема, зважаючи на ресурси відповідного апарату МОН?) І якою мірою вона забезпечуватиме конституційне право на правову допомогу (ч. 1 ст. 59 Конституції України)?
Видається, що перевіреним варіантом вирішення проблеми могло б бути запровадження додаткового рівня державної атестації — на рівні державного органу або уповноваженого державою органу. Ним міг би стати кваліфікаційний (назвемо його умовно) «юридичний державний іспит», який перевіряє кандидата на рівень мінімальної компетентності і, склавши який, особа може вважатися «юристом».
Міністерство юстиції України спільно з Міністерством науки та освіти України та іншими зацікавленими сторонами могло очолити цей процес. Запровадження дворівневої системи атестації — виправданий іноземним досвідом, хоча й не обов’язково популярний крок.
Деякі ЮНЗ можуть втратити певну кількість абітурієнтів (відтак, фінансування). Можуть вони втратити і у впливовості. Батькам („звичайним” і „впливовим”) доведеться більше похвилюватися за долю своїх дітей (студентів). Й самі студенти не сприймуть ідею «на ура», бо доведеться вчитися ще більше. Водночас, посилиться конкуренція серед навчальних закладів і державних органів за виконання цієї функції. Небезпідставними є побоювання щодо корупції. Зрештою, необхідні будуть додаткові асигнування на проведення другого етапу державної атестації.
Однак позитиви переважають. З-поміж них, зокрема: (1) забезпечення діалектичного переходу від «кількості до якості» юристів; (2) запровадження відносно об’єктивного (щодо ЮНЗ) інструменту перевірки якості вищої юросвіти, перевірки мінімальної професійної освіченості та компетентності майбутнього правника; (3) додаткове стимулювання ЮНЗ у забезпечуваності якості підготовки майбутніх юристів, рівня професорсько-викладацького корпусу, допоміжного персоналу; урівнювання шансів «старожилів» та «молодих» ЮНЗ, їхніх дипломованих випускників. Пожвавлення на ринку юросвіти; (4) закладення паритетного і дієвого співробітництва МОН і Мін’юсту, інших представників українського правництва; і найголовніше, (5) додаткова важлива гарантія для громадськості та для системи судочинства мінімальної компетентності юриста, працівників цих «юридичних» сфер.
Підкреслимо, що мова має радше йти, за умови схвалення ідеї, про поступове запровадження системи (скажімо, років за 5-15), її законодавче закріплення (можливо, прийняття закону про підготовку юристів).
Удосконалення системи «державної атестації — проведення її в два етапи (навчальними закладами та уповноваженим державним (державою) органом) — здатне сприяти підвищенню як якості підготовки юристів, так, водночас, і якості вищої юросвіти, що, в свою чергу, створить передумови для підвищення рівня правового захисту громадськості та здійснення системи правосуддя.
|
