№23(83)
21 грудня 2006 року
|
|
Юрист, адвокат, фахівець у галузі права чи той, хто надає юрпослуги Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Фактично «юристом» в Україні визнається «дипломований юрист» — особа з вищою юридичною освітою. Остання вважається здобутою, а випускник юридичного навчального закладу (ЮНЗ) таким, що набув кваліфікацію «юриста», якщо він пройшов «державну атестацію» за спеціальністю «правознавство»: тобто склав «державні іспити» «державній екзаменаційній комісії». «Державна атестація» — це майже формальність: ЮНЗ не зацікавлені у всебічній перевірці знань і мінімальної компетентності майбутніх правників, адже ризикують фінансово й у втраті репутації. Не бажають викладачі й занадто псувати настрій випускникам; мовляв, юридичне «життя все покаже». Тому справедливими, певним чином, можна вважати нарікання на те, що деякі ЮНЗ, хоча й опосередковано, «продають» «державні дипломи». Отже, в Україні діє система, яку можна умовно назвати «випускник — юрист».
Для порівняння: у США її ще називають система «привілейованого диплому»: здобувши його, випускники автоматично здобувають право займатися юрпрактикою. У такій системі ЮНЗ відіграють провідну роль.
В Україні ЮНЗ паралельно виконують функцію бізнес шкіл. Вкажемо на ще одну особливість української системи регулювання сфери юрпрактики — займатися нею сьогодні може будь-хто, оскільки для цього не потрібно мати юридичну освіту чи іншу професійну кваліфікацію. Таким чином, можна з відомим перебільшенням сказати, що в Україні на практиці діє, на жаль, система: «будь-хто — юрист». Щоправда, залишається вимога наявності юросвіти (і досвіду (стажу)) для обіймання посад у судових і правоохоронних органах. Припустимо, що система «випускник — юрист» — особливість організації національного правництва (хоча вона відрізняється від організацій провідних систем світу). Проте ключові питання потребують відповіді: якою є якість підготовки юристів, зокрема в ЮНЗ, які її критерії, або, іншими словами, яким чином ЮНЗ можуть довести користувачу правової допомоги, правових послуг, що «випускник — юрист» володіє, принаймні, мінімальними професійними знаннями і навичка ми, що «юристам», котрих вони дипломують, можна довіряти?
Сьогодні дедалі частіше вважають, що, наче, ринок дасть відповідь на це питання. Адже учасники ринкових відносин визначають якість юридичної підготовки власника диплому. Беруть на роботу, на їхню думку, компетентного, і якщо працівник «витримує» випробувальний строк — це означає, що він якісно підготовлений. Ті, хто ратує за домінування чи впровадження такого підходу, могли також звернути увагу не тільки на особливості «українських реалій працевлаштування», але також і на те, що він у чистому вигляді не притаманний усій сфері юрпрофесії, а, передусім, «підприємницькій» її частині. Адже значна, якщо не переважна, частина юристів працюють в «державній сфері» й не є безпосередніми учасниками ринкових відносин. Проте, як видається, саме ринковий аргумент став вирішальним, коли у травні 1999 р. було відмінено спільний наказ Ліцензійної палати та Міністерства юстиції України, яким запроваджувалися умови й правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з юрпрактики та контроль за їх дотриманням. Відтак в Україні й з’явилася ситуація, коли звичайним користувачам правових послуг нерідко доводиться «ламати» собі голову над питанням: а яка ж різниця між «адвокатом» і «юристом» і до кого звернутися?
|
