№14(74)
27 липня 2006 року
|
|
«Яллох проти Німеччини» Або як двоє німецьких юристів більше 12 років доводили порушення Німеччиною прав людини у справі про примусове застосування медичного засобу Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
У справі Джаллаха, що має довгу історію, Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ або Суд) погодився з думкою про те, що німецька влада порушила основоположні права пересічного торговця наркотиками. Ця, на перший погляд, проста справа демонструє колізійність інтересів держави в протидії шкоді наркотиків й шкоді тим, хто заподіює шкоду суспільству. Так чи інакше, починаючи з 11 липня 2006 р., влада держав-членів Ради Європи, зокрема України, має ще більш критично застосовувати примусові медичні засоби, зокрема, для отримання доказів у кримінальних справах.
Обставини справи
Німеччина. 29 жовтня 1993 р. поліцейські «в штатському» арештували Абу Бакаха Джаллаха (Jalloh) (далі – Джаллах або заявник), громадянина Сьєра Леоне, 1965 р.н. Привід – підозра в торгівлі наркотиками: поліцейські помітили, як Джаллах вийняв з роту два маленькі пластикові пакети, які обміняв на гроші. Під час арешту Джаллах проковтнув ще один пакет, який мав у роті.
Аби дістати пакет, уповноважений прокурор наказав застосувати до Джаллаха фармацевтичний препарат («блювотний засіб»). Коли доставлений у лікарню Джаллах відмовився добровільно прийняти його, четверо поліцейських застосували силу. Вони нагнули його, а лікар ввів йому в ніс спеціальну трубку і влив розчин, що викликає блювоту. Лікар також ввів йому апоморфін (різновид морфіну). Унаслідок викликаної блювоти заявник вирвав пакет кокаїну масою 0,2182 гр.
Згодом лікар визнав стан здоров’я заявника придатним для тримання під вартою. Через дві години після застосування засобу заявник, який не володів німецькою мовою, сказав поліцейським ламаною англійською, що через надмірну втому він не здатний зробити заяву про правопорушення, в якому його підозрювали.
Обвинувачення і засудження, безуспішні апеляції
30 жовтня 1993 р. Джаллаха було обвинувачено у торгівлі наркотиками. Його і надалі тримали під вартою у зв’язку з розслідуванням. Адвокат Джаллаха Ульріх Буш (Busch), для якого це була одна із рутинних справ, висунув три головні аргументи на захист: неприйнятність доказу (пакет з наркотиками) – зважаючи на неправомірність його отримання; винність поліцейських і лікаря у заподіянні фізичної шкоди при виконанні службових обов’язків; порушення припису КПК ФРН про заборону застосування токсичних речовин і диспропорційність медичного засобу (такий само результат можна було отримати «природним способом»).
Не прийнявши аргументи захисту, 23 березня 1994 р. Вуппертальський окружний суд засудив Джаллаха до року ув’язнення умовно. Апеляції захисту не принесли результату, якщо не вважати скорочення строку до 6 місяців.
Адвокат Джеллаха звернувся до Федерального конституційного суду, однак теж без успіху. Суд відмовив у розгляді справи, вважаючи, що заявник не вичерпав усіх засобів у судах «кримінальної» юрисдикції. Суд також не визнав порушення положень Конституції ФРН про захист людської гідності чи запобігання самоінкремінації.
Справа у Страсбурзькому суді
Втративши надію на судове вирішення справи в Німеччині, 30 січня 2000 р. Джаллах, через свого представника, подає заяву до ЄСПЛ у Страсбурзі. Вже майже добігав кінця 11 рік з часу арешту Джаллаху, коли 26 жовтня 2004 р. Суд прийняв рішення розглядати справу по суті, визнавши її «частково прийнятною».
Суд погодився розглядати справу в частині відповідності примусового застосування медичного засобу та використання отриманих доказів у кримінальному процесі основоположним правам людини, гарантованим Конвенцією. Водночас, Страсбурський Суд відмовився давати оцінку щодо можливого порушення Німеччиною «права на ефективний засіб правого захисту» (ст. 13 Конвенції).
Представники – Ульріх Буш (батько) та Андрій Буш (син, мати якого, як виявилося, українка) – вважали, що Німеччина порушила основоположні права, передбачені в ст.ст. 3, 6, 8 (альтернативно) Конвенції та просили відшкодувати заподіяні збитки та витрати.
Сторони не мали намірів вирішувати справу за допомогою «дружнього врегулювання». Це зазначила нам і представник ФРН у Суді пані Альмут Віттлінг-Фогель (Wittling-Vogel), яка заступила на посту урядового представника ФРН з прав людини перед Судом пана К. Столтенберга (Stoltenberg). Й представники заявника, судячи з їхніх коментарів про очікуваний результат справи, були впевнені у власній правоті.
1 лютого 2005 р. палата, що початково розглядала справу, відмовилася «від своєї юрисдикції на користь Великої палати». Вона ухвалила таке рішення, зважаючи на те, що «справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції» і має «важливе питання загального значення» (ст. 30 Конвенції). 23 листопада 2005 р. відбулося усне слухання справи й більш ніж за півроку, 11 липня 2006 р., Велика палата у складі 17 суддів за головування судді Л. Вільдхабера (Wildhaber) оголосила рішення (під час винесення якого нам довелося бути присутніми).
Рішення Суду: порушення Конвенції
По суті, Суд погодився з позицією заявника. Він ухвалив, що німецька влада порушила ст. 3 («нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження») і п. 1 ст. 8 («право на справедливий судовий розгляд») Конвенції.
Піддання нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню. Наголошуючи, що Конвенція в принципі не забороняє застосування примусових медичних засобів при розслідуванні правопорушень, Суд підкреслив, що порушення недоторканності особи з метою отримання доказів має бути суворого регламентовано.
Суд визнав легітимний інтерес держави у протидії шкоді від наркотиків. Водночас, він вказав на необхідність зважати на масштабність шкоди, заподіюваної вуличними торговцями. Так, Суд відзначив очевидність того (для поліцейських), що вуличний торговець, утримуючи наркотики в роті, не міг пропонувати на продаж наркотики у великому обсязі. Суд не погодився з тим, що примусове застосування медичного засобу було «винятково необхідним» для отримання доказу. Його можна було отримати й менш шкідливим для недоторканності особи способом.
Суд також погодився з тим, що заявник відчував і переніс приниження і страждання, коли до нього застосовувалися примусові засоби.
Загалом Суд визнав, що німецька влада використала засоби «серйозного втручання у фізичну та ментальну недоторканність» заявника.
Оскільки обставини щодо застосування медичного засобу розглядалися в контексті ст. 3 Конвенції, Суд не розглядав заяву в контексті ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Порушення права на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції). Суд наголосив, що навіть якщо влада не мала наміру заподіяти біль і страждання Джаллаху, доказ було одержано в спосіб, який порушує одне з основоположних прав, гарантованих Конвенцією. Отриманий доказ став вирішальним для його засудження. На думку Суду, інтерес громадськості у засудженні цього заявника не міг виправдати способу здобуття доказу у кримінальному процесі. Тому використання доказу, одержаного шляхом примусового застосування «блювотного засобу» до заявника, кваліфікує судовий розгляд його кримінальної справи як «несправедливий».
Суд погодився з аргументом заявника про те, що примусовий засіб і використання доказу в кримінальному процесі обмежило його право не інкримінувати себе в вчиненні злочину, що є порушення його права на справедливий судовий розгляд.
Відшкодування збитків і витрат: Суд, керуючись ст. 41 Конвенції, зобов’язав Німеччину виплатити заявнику сатисфакцію у розмірі 10 000 євро за заподіяну шкоду та 5 868, 88 євро на покриття витрат (плюс витрати на податки, які можуть нараховуватися на ці суми).
Рішення Великої палати Суду є остаточним. Воно надсилається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.
Розбіжності в позиціях (рішеннях) суддів
Рішення Суду не було одноголосним: 10-7 – за порушення ст. 3, та 11-7 – за порушення ст. 6. Низка суддів висловили окремі думки. Судді Жупанчич і Братца погодилися з рішенням, однак висловили інші аргументи. Суддя Братца підкреслив, що оцінка подібного поводження як нелюдського не повинна залежати від того, про досягнення якої цілі йдеться. На думку судді Жупанчича, це «класична справа стосовно тортур stricto sensu».
Водночас, судді Вільдхабер та Кафліш (Caflisch) категорично не погодилися з судженням, що поводження у цій справі є тортурами. Вони не вбачають у ньому елементів визначення «тортур» відповідної Конвенції ООН 1984 р. «Використання сили не мало нічого спільного з мотиваціями, які зазвичай маються на увазі, коли йдеться про порушення ст. 3 Конвенції». На їх думку, ця стаття не може застосовуватися у даній справі. Вони також погодилися з думкою німецької влади про те, що вилучення таким чином пакета з наркотиками могло заподіяти меншої шкоди здоров’ю Джаллаху, ніж природний спосіб. Та й сам Джаллах мало опікувався шкодою, яку сам заподіює. Відзначили вони й те, що його знання англійської та німецької мов було достатнім для цілей торгівлі наркотиками, що опосередковано доводить достатність його знань для розуміння суті обвинувачень. Відзначили вони й те, що «мало в чому сумніваються, що поведінка німецької влади відповідала закону», щоправда, уточнюють, німецькому. Загалом окрема думка зазначених та інших суддів варта на увагу: вона жорстко критикує позиції більшості суддів і доводить контроверсійність рішення.
Подальше використання примусових медичних засобів
Суд зазначив, що у «більшості німецьких земель, а також, принаймні, в значній більшості держав-членів Ради Європи влада утримується від примусового використання блювотного засобу». Це, на думку Суду, засвідчує, що він «...вважається таким, що спричиняє ризик здоров’ю". Суд і представники Джаллаха також відзначили, що цей засіб спричинив чи міг спричинити смерть принаймні двох осіб у Німеччині. За словами представника Німеччини А. Віттлінг-Фоґель, відтепер Німеччина «не застосовуватиме цей засіб щодо торговців наркотиками». На думку Андрія Буша, це рішення суду «матиме ефект й за межами Німеччини», зокрема в Україні.
Кілька власних думок на завершення. Державний примус – це повноваження, що зобов’язує. Застосовуючи його, представники державних органів влади і особи, які діють на основі наданих повноважень, як, наприклад, лікарі при застосуванні примусових засобів, мають неухильно дотримуватися прав і свобод людини. Зокрема, не припускати нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Докази, які отримані за допомогою примусових процесуальних заходів, що порушують права і основоположні свободи людини, можуть визнаватися неприйнятними для доведення вини. Прокурорам, слідчим і суддям слід взяти це до уваги.
Повний текст цього та інших рішень Суду в Страсбурзі див. в базі даних справ та документів Суду за адресою: http://cmiskp.echr.coe.int/
|
