№17(77)
14 вересня 2006 року
|
|
Рішення суду у справі «1+1» – гарний виклик апеляційній інстанції Адвокат, партнер ЮФ «Магістр і Партнери»
«Не можу як юрист не розпочати із думки, на жаль, вперше озвученої зовсім не мною – давати оцінку чи прогнозувати подальшу долю рішення, котре не набрало ще законної сили, є зовсім невдячною справою.
Тим не менше, хочу, насамперед, звернути увагу на деякі аспекти, важливі для апеляційної інстанції не стільки з огляду на позиції суб’єктів, що фігурують у процесі, скільки на «інновації», котрі ним пропонуються для вітчизняної правової громади. Адже, судячи з усього, є напрочуд важливим для майбутньої практики, для будь-якого практикуючого юриста, як саме відреагує на рішення Печерського районного суду м. Києва апеляційна інстанція, і, напевно, касаційна – Верховний Суд.
Є ряд запитань, на які суддям доведеться давати відповідь».
Насамперед, слід усе ж таки визначитися, як трактувати ст. 218 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) з огляду на показання свідків. Відповідно до тексту статті «недодержання сторонами письмової форми правочину не має наслідком його недійсність». Але ж проблема полягає в іншому – для того щоб визнавати угоду дійсною чи недійсною, треба щонайменше довести факт укладення такого правочину. Це є доволі важливим, оскільки суд першої інстанції надав власне трактування, прийнявши думку позивачів, що були представлені шанованими у суспільстві юристами. Але чи зможуть погодитися інші юристи із таким підходом?
У мене особисто відразу виникає запитання: якщо суд трактує ч. 2 ст. 218 ЦКУ таким чином, що при запереченнях стосовно укладення усної угоди беруться до уваги тільки письмові докази, то на підставі чого суд доходить висновків, що докази не можуть базуватися на показаннях свідків? Адже при цьому Кодекс не зазначає, що заперечення взагалі не можуть базуватися на показаннях свідків.
І як у такому випадку бути зі ст. 10 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК), котра досить чітко вказує на ряд принципів, зокрема, стосовно змагальності сторін у здійсненні судочинства. Адже „сторони мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості”. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стосовно нашої ситуації Кодекс не зазначає, наприклад, що на показаннях свідків не можуть базуватися заперечення загалом. Відповідно до ст. 218 ЦКУ «рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків». Зверніть увагу – закон у цьому реченні ніяк не розмежовує свідків позивача та відповідача. Відтак, ігнорування судом показань свідків лише однієї зі сторін є безумовним порушенням основоположних принципів цивільного процесу – змагальності та рівності сторін.
Саме на цей виклик суду апеляційної інстанції доведеться давати серйозну відповідь. Інакше – практика може принципово змінитися.
На мій погляд, усе-таки конче важливим моментом має стати відповідь ВСУ на запитання: Чи може бути предметом спільної сумісної власності чоловіка і жінки корпоративне право на частку у статутному фонді ТОВ, чи ні? Адже, якщо погодитися в даному випадку із думкою позивачів і суду першої інстанції, то виходить, що завтра всі непорядні чоловіки чи дружини умовлять «іншу половину» внести квартири, яхти, машини до будь-якого статутного фонду СПД на ім'я одного з подружжя, у такий спосіб оплативши пай, а післязавтра оцей непорядний чоловік захоче розпорядиться цією часткою на свій розсуд. Наприклад, продати її іншим особам. У такий спосіб суд на прецедентному рівні відкриває широкий шлях для зловживань, махінацій та чималих порушень права власності.
Йдеться про глобальні питання цивільного права й процесу, отже, на нього слід звернути увагу вчених-правознавців, викладачів, експертів. Адже висновки, яких дійшов суд, є дуже цікавими з погляду права, а також з огляду на глобальні наслідки, котрі воно може спричинити. Відтак, практика стосовно прав власності може піти зовсім іншим шляхом.
У мене, наприклад, виникає запитання: чи буде коректною вимога визнати загалом право власності у даному випадку? Коли заперечується власне факт укладення угоди однією зі сторін, то позовна вимога мала б бути дещо іншою. Кодекс передбачає випадки, коли заперечується право власності. Зокрема, особа набула право власності в іншої, а хтось третій його заперечує. Тоді як елемент захисту третя сторона вимагає у судовому порядку визнати за нею право власності. А в нашому випадку, хоча позов був пред'явлений на право власності, але ж насправді встановлювали – була угода або ні. Я вже бачу тут підміну понять. Відповідно, виникає спокуса те саме зробити і з посиланням на ті чи інші положення закону, котрі також трактуються інакше.
Моя думка – це рішення у будь-якому випадку становить неабиякий інтерес для юридичного співтовариства, і потребує особливо ретельного обговорення.
Ураховуючи резонансний характер рішення, редакція звернулася із низкою запитань до знаних столичних юристів – старшого викладача Академії суддів України, голови правління адвокатської фірми «Паритет» Олександра Єфімова, президента адвокатської фірми «Грамацький і Партнери» Ернеста Грамацького та керуючого партнера юридичної фірми „AGA Partners”, голови Комітету міжнародного права юристів України Амінат Сулейманової.
1. Чи є, на вашу думку, легальною усна угода на багатомільйонну суму, факт укладення якої не визнається однією із її нібито сторін?
2. Чи є факт перерахування суми авансу на адресу нібито учасника угоди, який відмовляється приймати цю суму, доказом факту укладення подібної угоди?
3. Чи має право суд не брати до уваги показання свідка або дискримінувати одну зі сторін процесу у врахуванні показань свідків?
Олександр ЄФІМОВ
1. Коментувати судове рішення - справа невдячна.
По-перше, думки щодо відповідності певного рішення нормам матеріального й процесуального права можуть мати й викладати тільки апеляційна й касаційна судові інстанції.
По-друге, висловлюючи власну думку із приводу рішення, що набуло чинності, адвокат ризикує бути «не почутим» апеляційною або касаційною судовою інстанцією, особливо тоді, коли ця думка не збіжиться з їхнім поглядом.
І, по-третє, на думку авторитетного професора І. Спасибо-Фадєєвої, висловлення власної думки до появи остаточного судового рішення може розглядатися як вплив на суд. А рішення має бути не упередженим і об'єктивним.
З огляду на зазначені причини висловлю власну думку без прагнення вплинути на перебіг спору, пов'язаного з корпоративними правами на ТОВ «Студія «1+1».
Відповідно до ст. 208 ЦКУ угоди між фізичними особами на суму 340 грн і більше слід укладати в письмовій формі. І назвати угоду на 70 млн доларів, укладену в усній формі, такою, що відповідає названій нормі, не дозволяє власний юридичний світогляд. Втім не можу назвати її й недійсною, оскільки згідно із ст. 218 ЦКУ недотримання сторонами письмової форми угоди не має наслідку у вигляді визнання такої угоди недійсною.
2. Внесення авансу однією зі сторін угоди в депозит нотаріальної контори або приватного нотаріуса на користь іншої сторони цієї ж угоди навряд чи можна оцінити як доказ укладання самої угоди. Але в комплексі з іншими доказами – чому б і ні? Досвід свідчить, що судові спори рідко коли вирішуються й суд не часто виносить остаточне рішення на підставі лише одного доказу. Що ж стосується відмови кредитора прийняти гроші, то така відмова не завжди може свідчити про те, що кредитор заперечує сам факт укладання угоди. Іноді кредитор може ухилятися від її виконання.
3. Стаття 218 ЦКУ прямо називає випадки, коли суд не вправі приймати показання свідків. Йдеться про свідчення, що заперечують сам факт укладання такої угоди. І якщо свідок дає такі свідчення тільки з метою заперечити факт укладання угоди, то навряд чи суд має самостійно винаходити іншу мету тільки для того, щоб дати оцінку цим свідченням. А ось якби ці свідчення доводили, що сторони домовилися, що розмір авансу повинен становити не 2 млн дол. США, а, скажімо, 5 млн дол. США, і при цьому продавець заявив би зустрічний позов про стягнення цієї суми (повністю або частково), то й суд, напевно, мав би дати оцінку таким свідченням, позаяк вони б мали на меті інше, ніж заперечування факту укладання угоди або заперечування окремої її частини. Але для цього продавцеві довелося б фактично визнати факт укладання угоди.
Амінат СУЛЕЙМАНОВА
1. Хочу відразу наголосити, що з матеріалів справи знайома тільки з текстом
рішення. Я не вважаю рішення Печерського суду законним, справедливим, і таким, що відповідає духу й букві українського законодавства. Очевидною є однобічна оцінка судом доказів. Зроблені висновки – безпрецедентні і, на мою думку, не обґрунтовані. Не можу погодитися із трактуванням суду положень ЦК, де прямо перераховані вимоги, дотримання яких є обов'язковою умовою дійсності угоди.
2. Спроба однієї зі сторін односторонньо й насильно виконати зобов'язання, що випливають із не виниклих правовідносин, не є, на мій погляд, доказом укладання угоди.
3. Оцінка доказів, безумовно, перебуває у повноваженнях суду. Однак наскільки належним чином були оцінені ці докази, – викликає сумнів.
Ернест ГРАМАЦЬКИЙ
1. Насамперед, слід зазначити, що відповідно до вимог абз. 3 ч. 1 ст. 208 Цивільного кодексу для угод, укладених між фізичними особами на суму, яка в двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний податком мінімум доходів громадян, установлена обов'язкова письмова форма.
Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України недотримання сторонами встановленої законом письмової форми угоди не має як наслідок її недійсність, крім випадків, установлених законом. Тобто для недійсності угоди, укладеної з порушенням вимог абз. 3 ч.1 ст. 208 ЦК України, необхідна пряма вказівка на це закону.
Аналіз чинних законодавчих актів України, що здійснюють правове регулювання цих відносин, дає підстави вважати, що недійсність як наслідок недотримання письмової форми угоди, спрямованої на купівлю-продаж корпоративних прав фізичними особами, закони України не встановлюють.
Таким чином, на нашу думку, правові підстави недійсності угоди чинне законодавство не передбачає.
2. Для визначення цільового призначення, тобто правової природи цього грошового надходження (зважаючи на це, можливо говорити про наявність або відсутність згаданої доказової бази) треба мати достовірні відомості про фактичні взаємини між сторонами. Що ж стосується авансу, то останній, як відомо, є попереднім, тобто здійснюваним до моменту виконання іншою стороною зустрічного обов'язку за раніше укладеною угодою, платежем. Таким чином, аванс, поряд з його основною функцією - платіжною - виконує й функцію, що засвідчує, тобто, на нашу думку, може бути підтвердженням факту укладання угоди. При цьому, зрозуміло, визнання здійснення розглянутого платежу як припустимий доказ вказаного факту віднесено до виняткової компетенції суду.
3. Згідно із вимогами Цивільного процесуального кодексу України суд не бере докази до уваги тільки у двох випадках: якщо вони є неналежними або неприпустимими.
Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України, що визначає допустимість доказів, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доведення, не можуть підтверджуватися іншими засобами доведення. При цьому, як установлено ст. 218 ЦК України, заперечення однієї зі сторін факту укладання угоди не може доводитися показаннями свідка, отже, згадані свідчення не є при розгляді справи припустимими доказами.
|
