|
Апокрифальні думки про судово-правову реформу в Україні Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Реформа потрібна, але її концепція і стан є предметом скептицизму та іронії. Це, зокрема, тому, що ті, хто творять і реалізовують реформу, завідомо відкидають ряд думок як неприйнятні. Про такі апокрифальні думки йшлося в діалозі з одним досвідченим судовим адвокатом, який побажав залишитися неназваним.
СБ: Чому реалізація судової реформи настільки проблемна?
СА: Найбільшою проблемою всіх проектів, концепцій реформи є таке. По-перше, ті, хто займаються юрпрактикою, не мають ні сил, ні часу кристалізувати власні ідеї та донести їх до громадськості, тоді як більшість так званих «експертів» просто незнайомі з реальною ситуацією у країні. По-друге, ті, кого ця реформа торкається безпосередньо і хто залучений до її розробки та реалізації, а саме – судді вищих судових інстанцій – не те, що в ній не зацікавлені, але прагнуть змін, які відповідатимуть власним інтересам суддівської корпорації, котрі не завжди, м’яко кажучи, так вже й тотожні інтересам правосуддя.
СБ: Тобто реформатори не ті?
СА: На жаль, саме до останньої категорії ідеологів судової реформи найбільше прислухаються: чого варте виключення з цивільного процесуального законодавства права оскаржувати у касаційному порядку рішення, які не були предметом апеляційного оскарження, після їх вступу в законну силу. Цю прогресивну модель запровадили законодавчо, однак дуже швидко Верховний Суд України (ВСУ) просив її відмінити через власну завантаженість, що й було зроблено. Тобто перемогли корпоративні інтереси суддівської еліти.
СБ: Яку ж концепцію судової реформи пропонуєте ви?
СА: Відзначу сім ключових тез, позицій.
1. Нездатність до самореформування. Відставка ВСУ
У радянські часи судова система не несла такого управлінського (у смислі терміна “державне управління”) навантаження. Більшість соціально-правових конфліктів вирішувалися безпосередньо у виробничих колективах та у системі партійних органів. Відповідно, суддівські посади не були аж такими престижними, що позначилося, зокрема, на тих психологічних типах, які зробили у ній свою кар’єру. Отже, в силу дії цього суб’єктивного чинника судова система загалом виявилася не підготовленою до тієї величезної влади, отриманої в 90-ті роки ХХ ст. Найбільш консервативними з погляду кадрового складу виявилися суди апеляційних і касаційних інстанцій. Оскільки судова система загалом централізована, кожне наступне покоління суддів відтворюватиме ті порядки, яких їх навчають старші товариші з вищих інстанцій. Висновок: ця система сама себе реформувати не може. Отже, першим кроком судової реформи повинна бути відставка Верховного Суду України у повному складі та обрання туди фахівців, котрі жодного дня не працювали суддями (кадрова модель, чимось схожа на формування Вищої ради юстиції України: освіта, досвід, вік).
2. Народ як джерело судової влади і суд присяжних
Джерелом влади є народ. Влади будь-якої, зокрема, судової. Тому народу слід забезпечити доступ до здійснення правосуддя. Єдина апробована форма такої участі – суд присяжних. Нісенітниці на кшталт того, що ми не готові, слід відмести: англійські провінційні дворяни та американські фермери років так 300 тому були готові, а ми, нація з практично повною грамотністю, неготові. Просто суддівська корпорація не хоче віддавати владу тому, кому вона належить – народу, представленому присяжними.
Відтак, за умови сплати підвищеного розміру держмита в будь-якій справі (цивільній, адміністративній, господарській) громадянин вправі вимагати, щоб її вирішував суд присяжних.
3. Територіальна реформа судів
Судові округи не повинні співпадати з адміністративно-територіальним поділом, а дрібні сільські суди (голова і один-два судді) слід ліквідувати, створивши окружні суди першої інстанції у найбільших містах, які об’єктивно є центрами для кількох сільських районів.
На день Незалежності чи інші державні свята у переважній більшості сільських районів горілку п’ють разом такі посадові особи: голова райадміністрації (призначається Президентом), голова районного суду (ним же), прокурор району, начальник міліції. Ризикніть, подайте адміністративний позов проти когось з цих «любих друзів».
У містах обласного підпорядкування, у Києві не повинно бути районних судів. Один міський окружний суд – як один міський нотаріальний округ. Слід скоротити посади голів райсудів у містах, їх заступників, ще низку апаратних посад.
Окружні суди першої інстанції мають включати сільські райони кількох суміжних областей. Апеляційні суди теж повинні охоплювати частину території суміжних областей, з тим, аби голова апеляційного суду області не входив до складу партгоспактиву жодної із областей.
4. Призначення судді та посада судді як «вершина» кар’єри юриста
Призначення на суддівські посади має бути прозорим, за конкурсом: оголошується конкурс на заміщення вакантної посади заступника голови апеляційного суду Сумської області, вимоги до кандидатів тощо. Призначення на посаду судді повинне бути кульмінацією кар’єри юриста, а не її початком. Окремим молодим людям суддівські посади дістаються як «підйомне» чи придане від батьків. Як же вони будуть потім «судити-рядити»? Не можна призначати суддею людей, котрі ніколи не були самостійними учасниками судового процесу (прокурор у суді, адвокат, юрисконсульт як представник тощо). Адже просте відсиджування в апаратах управлінь юстиції нікого фахівцем не зробило, а без судової практики неможливо навчитися зважувати “за” і “проти”, розуміти різні позиції та інтереси сторін.
Ненормальною є ситуація, коли юридична громадськість дізнається про юриста в день опублікування указу про його призначення суддею.
Не треба вірити байкам про бідного суддю як казці про солом’яного бичка. Жоден суддя з голоду ще не вмер, натомість, кажуть, що пенсіонери у 1990-ті роки помирали від виснаження.
В одній країні один так званий «олігарх» з числа парламентарів в інтерв’ю одному з найбільших загальнонаціональних телеканалів, даному в фойє парламенту, озвучив цифру хабара, який нібито занесли у суд вищої інстанції його ділові та політичні суперники: $10 000 000. Десять плюс шість нулів. Рішення приймав один суддя. Питання для юриста першокурсника, двієчника: скільки треба заплатити такому судді, аби він «подавився» (у пресі вживають термін «був матеріально незалежним»)?
Очевидно, що насправді суддя має бути «матеріально незалежним» від мільйонів доларів, які йому можуть запропонувати, а не від тих проблем, відсутність яких у його власному житті породжує таку, з дозволу сказати, правосвідомість, котра робить неможливим розуміння елементарних життєвих проблем, бід та складнощів звичайного громадянина, простого співвітчизника.
Посада та звання судді самі собою повинні становити цінність для юриста, який обирає собі суддівську кар’єру.
5. Ліквідація посад голів та їх заступників
Слід ліквідувати у всіх судах, крім ВСУ, посади голів та їх заступників. Якщо у колегії апеляційного суду засідають начальник та підлеглий (останній може бути років так на 20 молодшим за віком), переможе досвід над молодістю. Навіщо тоді цей цирк з нібито “колегіальним” розглядом справ? Керувати апаратом суду має не голова – суддя того ж суду, а клерк – старший розпорядник чи щось подібне. Не справа судді керувати секретарями та прибиральницями. В апеляційних судах слід надати сторонам право відводу (двічі чи тричі) всього складу чи когось з суддів колегії без пояснення причин, у судах першої інстанції – один чи два рази.
6. Ліквідація чи обмеження адмінсудів і КАС
Слід ліквідувати адміністративні суди, скасувати Кодекс адміністративного судочинства України або щонайменше обмежити категорії спорів, які ними охоплюються. Позовний адміністративний процес – це другий, альтернативний цивільний процес. Його запровадження в правовій системі України призвело на практиці до небаченої раніше плутанини у підвідомчості та підсудності пов’язаних між собою адміністративних, цивільних та господарських справ. Цей напрям судової реформи привів у глухий кут.
7. Розширення повноважень кваліфікаційно-дисциплінарного органу
Необхідно розширити повноваження та функції Вищої ради юстиції України (ВРЮ) щодо призначення суддів та розслідування вчинених ними проступків та злочинів, надати їй статус органу, що здійснює у вказаній сфері оперативно-розшукову діяльність, прирівняти правові, соціальні та медичні гарантії члена ВРЮ до статусу нардепа. Не призначати до складу ВРЮ осіб, котрі будь-коли обіймали посади у суді чи правоохоронних органах, органах державної виконавчої влади вище за районний рівень.
СБ: Дозвольте, а де взяти гроші на реформу?
СА: Всі зазначені заходи не потребують жодної додаткової гривні з Держбюджету. Вони вимагатимуть політичної волі – інакше ні відповідний «крок назустріч людям», ні пункт Універсалу не перейдуть з розряду декларацій намірів навіть у наміри.
Оскільки політичної волі немає, судова реформа наразі нездійсненна.
|
