№16(76)
31 серпня 2006 року
|
|
Демократія та верховенство права в Україні: нові Верховна Рада та уряд – у старому стилі? Суддя Федерального Суду Претензій Сполучених Штатів Америки
Україна проголосила незалежність від СРСР 24 серпня 1991 р. Відтоді саме вибори і компроміс, а не насильство стали засадами державотворення. Для забезпечення вільних, чесних і демократичних виборів було схвалено і переглянуто низку законів, Конституцію України. Під час помаранчевої революції у листопаді 2004 р. громадяни України успішно й миролюбно домоглися урахування власних голосів. Березневі вибори 2006 р. було визнано (зокрема, авторитетними міжнародними організаціями) прозорими і чесними. Хоча для реалізації верховенства права і справжньої демократії ще треба працювати, зокрема, на місцевому рівні, країна зробила багато кроків у напрямі формування демократичної системи. Проте, попри стабільний поступ до демократії, керівництво держави нещодавно вдалося до суттєвого кроку назад, особливо в правовій сфері.
Крок назад у правові сфері
Після фальсифікацій у другому турі президентських виборів 2004 р., які дали запальний привід для помаранчевої революції, Верховна Рада (далі – ВР) схвалила зміни до Конституції України (далі – КУ), відомі як «політична реформа» (далі – «політреформа»), які набули чинності 1 січня 2006 р. Хоча «політреформа» розв’язала кризу навколо президентських виборів 2004 р., вона не була повноцінно продуманою. Це підтверджує й суцільна плутанина при формуванні коаліції більшістю та нового уряду після парламентських виборів.
Питання статусу «політреформи» лишається відкритим. У рішенні Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 5 жовтня 2005 р., оприлюдненому майже перед збігом дев’ятирічного терміну повноважень більшості суддів, КСУ вирішив, що будь-які зміни у політичній системі України повинні бути винесені на всенародний референдум і схвалені ним. Чимало критиків реформи, зокрема, автор цих рядків, переконані, що «політреформа» – це зміна політичної системи, оскільки Україна змінюється з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, тому є неконституційною у разі, якщо вона не схвалена всенародним референдумом. Парламент за Конституцією має право змінювати Основний Закон у багатьох аспектах, але «політреформа» є поза сферою його повноважень, передбачених Конституцією.
Утім упродовж майже 10 місяців КСУ через відсутність кворуму не зміг розглянути питання «політреформи», позаяк парламент відмовився привести до присяги новопризначених суддів й ухилився від обрання своєї частини суддів КСУ. 4 серпня 2006 р. ВР схвалила, а Президент В. Ющенко підписав закон, яким КСУ забороняється розглядати конституційність схвалених і таких, що вступили в силу, змін до Конституції. Це (на даний момент, коли в КСУ вже є кворум) явна спроба заборонити КСУ розглядати конституційність «політреформи».
Неконституційність закону про заборону перегляду «політреформи»
Цей закон неконституційний. Зокрема, він суперечить ст. 8 Конституції, яка гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, а також ст. 147 Основного Закону, яка надає КСУ право вирішувати «питання про відповідність законів» Конституції України. Він обмежує право депутатів ВР подавати звернення до КСУ на предмет конституційності «політреформи», що суперечить ст. 150. Навіть якщо б ВР спробувала схвалити цей закон у вигляді змін до Конституції, такі зміни не могли б вважатися належно внесеними відповідно до вимог ст. 157, що забороняє внесення змін до Конституції, «якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина». Більше року тому автор цих рядків наголошував, що «важко собі уявити, аби реформи такого масштабу бути «звільнені» від перегляду на предмет конституційності». Дивує, що для розв’язання політичної кризи керівництво держави вирішило зробити крок назад у справі впровадження верховенства права. Є надія, що знайдеться принаймні 45 депутатів для ініціювання конституційного перегляду закону та «політреформи».
Питання складення присяги не вирішено
Хоча парламент, нарешті, розв’язав кризу КСУ, привівши до присяги призначених суддів, він так і не спромігся вирішити питання складення присяги. Відповідно до закону про КСУ кожен кандидат, незалежно від суб’єкта призначення (Президент, парламент чи З’їзд суддів), має скласти присягу в парламенті (ст. 17 КУ). Конституція встановлює вимогу складення присяги Президентом і депутатами парламенту, однак вимоги щодо суддів КСУ вона не містить.
Вимога приведення до присяги, ймовірно, неконституційна, оскільки, на мій погляд, вона ставить функціональність КСУ у залежність від парламенту, що є явним порушенням принципу поділу влад (ст. 6 КУ).
Закон України про КСУ не може надавати парламенту жодного повноваження нагляду, якого не встановлено Конституцією (ст. 6 КУ), а ст. 153 КУ не може інтерпретуватися як така, що надає повноваження вимагати складення присяги. Природно, що такий закон може застосовуватися лише до суддів, які обираються парламентом, але не Президентом і З’їздом суддів.
Парламент знову знехтував своїми обов’язками щодо КС, не скасовуючи вимоги про складання присяги і, відтак, не усунувши явної перешкоди для здійснення принципів поділу влад.
Незалежність суду за «Концепцією судівництва»
Доволі очевидно, що найбільшою проблемою здійснення верховенства права в Україні є питання незалежності суду. 23 січня 2006 р. у промові з нагоди річниці вступу на посаду Президента пан В. Ющенко оголосив, що 2006 р. стане роком реформ, ключовий елемент якого – судова система. Невдовзі Президент сформував Національну комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права в Україні. 22 березня 2006 р. комісія схвалила «Концепцію вдосконалення судівництва» в Україні.
Мета Концепції є очевидною: зміцнити незалежність суддів та верховенство права відповідно до Конституції України, стандартів Європейського співтовариства та решти вільного світу. Вважаю, що Концепція – смілива спроба зміцнити деякі аспекти судового процесу та гарантій доступності правосуддя для громадян. Проте мені видається, що Концепція не спромоглася запропонувати глибинного реформування судочинства, й пропонує запровадити додаткові інструменти контролю судової влади. Більше того, вона може суперечити Конституції 1996 р., оскільки порушує принцип поділу влад (ст. 6 КУ) і зобов’язання щодо верховенства права (ст. 8 КУ). Ідея впровадження інституту судових інспекторів не може вважатися практикою (гарантією), що сприятиме незалежності суду. У Концепції також не відображено багатьох аспектів чинного закону про судоустрій, вона пропонує способи вирішення проблем, які не є демократичними. У ній майже не йдеться про роль юридичної освіти, правничих професійних організацій (як-от Американська асоціація юристів у США).
«… «політреформа» – це зміна політичної системи, оскільки Україна змінюється з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку й тому є неконституційною у разі, якщо вона не схвалена всенародним референдумом»
Подібно до того, як ринкова економіка не можлива без приватної власності, верховенство права неможливе без незалежності суду.
Судова влада повинна мати власних довірителів, «виборців», передусім, в особі юридичної професії та потужних правничих організацій. Вони відповідатимуть за викриття неетичної поведінки суддів чи проявів застосування до них тактики примусового впливу, заручатимуться підтримкою преси. В США саме представники юридичної професії (зокрема, в особі Американської асоціації юристів), викладачі права та ЗМІ є найбільшими поборниками і критиками судової влади. Якщо б українські викладачі права, а також організації правників, Асоціація правників України, й, нарешті, Світовий Конгрес українських юристів почали відверто висловлюватися – це стало б підбадьорюючою і приємною новиною.
Безсумнівно, Україні потрібна реформа правосуддя. Утім зміцнення потребує система «стримувань і противаг», а не контроль виконавчої влади над судовою. Надайте адекватні зарплати суддям, забезпечте належне фінансування судів, негайне опублікування і доступність судових рішень, прозорість процесу прийняття судового рішення, виконання судових рішень, – це шляхи усунення корупції серед суддів. Проте краща доступність громадян до суддів не повинна виявлятися в односторонньому спілкуванні з суддею за закритими дверима за відсутності іншої сторони. Таку практику слід повністю усунути.
«Якщо б українські викладачі права, а також організації правників … почали відверто висловлюватися – це стало б підбадьорюючою і приємною новиною»
Хоча Україна зробила визначні кроки в напрямі демократичного розвитку, риторика процесів за верховенство права періоду до й після незалежності сповна не реалізована. З одного боку, маємо стабільний поступ у таких сферах, як вибори, проте в правовій сфері він більш повільний, аніж очікувалося. Розв’язання політичної кризи після березневих виборів стало ще одним кроком у напрямі формування стабільної демократичної держави. Хоча «парування» В. Ющенко як президента, та В. Януковича як прем’єр-міністра видається «шлюбом протилежностей», у багатьох аспектах його можна розглядати як позитивне явище. Співпрацюючи, вони спроможні об’єднати українців сходу та заходу й допомогти вирішити питання національної ідентичності. З іншого боку, новий закон, який забороняє КСУ перегляд «політреформи», є ударом по принципам поділу влад і верховенства права. Успіх помаранчевої революції та березневих виборів засвідчив, що люди склали складний іспит з демократії, проте лише час зможе дати відповідь на запитання про те, чи зможуть лідери далі йти обраним шляхом.
Переклад з англійської та
рубрикація тексту Славіка БІГУНА
Сподіваємося, що дискусія про судову реформу триватиме, і український парламент, розпочавши функціонування, врахує й серйозно сприйме всі погляди, зокрема, українських суддів, перед тим як схвалити реформу, що істотно вплине на незалежність суду в майбутньому. Є надія на те, що Президент зможе доповнити перелік своїх досягнень судовою реформою.Незалежність суду не означає, що судді можуть робити, що забажають. Натомість вони мають діяти відповідно до Конституції та законів держави. Незалежність суду здебільшого залежатиме, врешті-решт, від совісті та сміливості самих суддів. Суддів не поважатимуть допоки вони не поважатимуть самі себе.
|
