|
Справа Зендера Коли народ нуліфікує закон Член Громадської ради при Національній раді з питань телебачення і радіомовлення
Закон – лише вияв загальної згоди членів громадянського суспільства, а тому він не може бути вищим за вимоги здорового глузду. Принаймні, так говорили найвідоміші апологети ліберальної думки західного світу. І тільки так доктрина «суспільного договору» може втілюватися в життя.
Справа видавця New York Weekly Journal Пітера Зенгера сприймається в США як переломна віха у становленні свободи висловлювання, за якої громадянин може говорити все, що йому забажається без остраху бути покараним. Чи дійсно виправдання Зенгера присяжними стало поштовхом до «ліберального максималізму» в поглядах на свободу слова в США? Але незаперечним залишається факт, що першочергове значення справи полягало у цілковитій незгоді колоністів, як майбутніх громадян своєї держави, сліпо слідувати вимогам закону. Вимогам, які, очевидно, не корелювались зі здоровим глуздом.
ГУБЕРНАТОР І КОЛОНІСТИ: ПОЧАТОК КОНФРОНТАЦІЇ
У 1731 році Вільяма Косбі було призначено губернатором провінції Нью-Йорка, до якої він через рік і прибув. За час його фактичної відсутності на посаді, обов’язки управителя провінції виконував Ріп ван Дамм, голова Ради провінції. Звісно, що і платню за це він отримував відповідну. Конкретною передумовою процесу над Зенгером і стала вимога Косбі до ван Дамма повернути втрачений заробіток, за час, коли Косбі ще фактично не прибув до Нью-Йорка.
Варто сказати, що оборудки, в які був утягнений новопризначений губернатор, та які в подальшому призвели до судового процесу над Зенгером, були лише окремими проявами того загального «наведення порядку» в провінції. Знали про це всі, а тому цілком справедливо новий управитель заробив погану репутацію: характеризували його як злого, тиранічного, зажерливого чиновника, який щоразу намагався посягнути на права і свободи мешканців колонії.
Конфронтація між офіційною владою та опозицією, очолюваною ван Даммом, Морісом та Джеймсом Александром, було поглиблена ще й наступними виборами. Критика чинного врядування з використанням газети розглядалася як продуманий політичний хід: це давало би шанс серйозно перешкоджати «вільному врядуванню англійського тирана». Тому Александер, як беззаперечний лідер опозиції, запропонував Зенгеру та Вільяму Бредфорду видавати тижневу газету New York Weekly Journal, другу на той час газету у провінції (перша газета New York Gazette, яка перебувала під контролем ставленика губернатора Френсіса Гарісона).
В цьому ж виданні руками Зенгера (але «вустами Александра») прозвучали перші звинувачення в бік Косбі: «втрата свободи згодом призведе до зменшення свободи преси, однієї з найфундаментальніших свобод. Навіть найменше обмеження вільної преси може мати фатальні наслідки. Жодне зі стародавніх та сучасних суспільств не втрачало свободи вільно говорити, писати та публікувати свої думки; не інакше, як із втратою свободи …»
За дорученням губернатора аторней Бредлі звертається до суду з вимогою видати наказ про арешт видавця газети, де були опубліковані наклепницькі матеріали. 17 листопада 1734 року Зенгера було заарештовано, і наступні 8 місяців він мусив провести у в’язниці. Звинувачення полягали у поширенні наклепницьких відомостей із заколотницькою метою. В англійському загальному праві це поняття позначається як seditious libel.
SEDITIOUS LIBEL
Поняття, розроблене англійським загальним правом під час так званих справ de libellis famosis(1606), які розглядала Зоряна Палата, позначало будь-який написаний чи опублікований документ, який містив заколотницькі висловлювання або був поширений із заколотницьким наміром. Заколотницький намір визначався наявністю умислу будь-яким чином спричинити ненависть, зневагу до короля, уряду, парламенту, судової системи чи іншої інституції, створеної відповідно до закону, або ж спричинити ворожість між різними класами.
Необхідною атрибутивною ознакою виступає наявність спеціальної мети, наміру поширювача інформації. Її відсутність свідчила про неможливість звинувачення особи за законами про бунтівний наклеп. Проте на той час особі дуже важко були довести її відсутність, оскільки фактично діяла презумпція вини поширювача інформації.
ЮРИДИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Обвинувачення аторнея Бредлі полягали у доведенні наявності всіх умов, які дозволяли кваліфікувати діяння як «поширення наклепу із заколотницьким наміром», зокрема: - доведеність опублікування спірних матеріалів. (Звернемо увагу на логіку розуміння цієї ситуації: така інформація мала бути обов’язково поширена в письмовому вигляді. Відтак, просте поширення наклепницьких чуток в усній формі не дозволяло його як кваліфікувати seditious libel);
- не має значення, чи може спричинити така інформація бунтівні дії;
- не має значення, проти посадових осіб якого рівня поширювалась така наклепницька інформація, оскільки це все одно трактувалось як протиправні діяння проти самої корони; незалежно від того, поширена така інформація про живу чи про померлу особу;
- не має значення достовірність чи недостовірність таких відомостей. «Правда у наклепі не є захистом», навіть більше того, правда вважалась за обставину, яка обтяжує покарання за даний злочин, оскільки вважалося, що достовірність фактів може спричинити ще більшу небезпеку правлінню та спокою держави («Чим більш достовірною є така інформація (дослівно – чим більша правда – авт.), тим суворіше кваліфікується наклеп»).
Таким чином, позиція обвинувача здавалась беззаперечно сильною: йому варто було довести присяжним лише факт поширення спірної інформації у письмовому вигляді.
І як свідчать записи процесу, він цього зовсім не потребував, оскільки перед виступом аторнея Гамільтон сам від імені свого підзахисного визнав факт опублікування матеріалів Зенгером.
СТРАТЕГІЯ ЗАХИСТУ
Побудова стратегії Гамільтона будувалась за принципом «доведення від супротивного»: він намагався показати відсутність основних та необхідних елементів бунтівного наклепу, виходячи не стільки із позицій законодавця, скільки із розуміння здорового глузду. Його аргументація включала такі елементи:
- дія в часі та суб’єктний склад: «…величезна кількість прикладів може бути підтвердженням того, що навіть найкращий закон у різний час та в іншому місці не є хорошим законом». Це означало, що дифамаційні закони, які діють в Англії не мають діяти ідентично в інших місцях, особливо якщо ми говоримо про колонії, оскільки у кожному конкретному випадку ми маємо з’ясовувати конкретні обставини справи.
Якщо ми говоримо про наклеп із бунтівною метою, то маємо довести саме реальну (не потенційну) здатність поширеної інформації викликати протиправні заколотницькі дії: «…наклеп на губернатора Нью-Йорка навряд чи зможе спричинити бунт у Вестмінстері. Тож за якими критеріями ми можемо стверджувати про те, що інформація, яка ганьбить, може збунтувати думки людей?».
Мало пройти не одне століття, аби Верховний Суд прийняв тест на визначення наявності реальної загрози (clear and present danger) спричинення поширеною інформацією протиправних діянь. На той час ми не побачимо жодного тесту, алгоритму розмежування реальної та потенційної загрози, тому зрозуміло, що суд фактично проігнорував такий аргумент адвоката.
- наявність мети: з точки зору формальної логіки, її наявність підлягала б обов’язковому доведенню, оскільки за визначенням вона є невід’ємним елементом наклепу із заколотницькою метою: «…я вважаю, що досить важко розрізнити іронічне написання «цей чоловік є гідним джентльменом» від того, що я прямо міг би вказати: «Цей джентльмен – шахрай і дурень». Як розрізнити те, що вони були сказані іронічно чи серйозно?» Як визначити, де є мета збунтувати думки людей, а де просто іронічне ставлення автора?»
Аторней не став заглиблюватись у суть питання, посилаючись на єдиний аргумент: «…такі критерії здаються досить очевидними: такі слова, висловлені в іронічній та глумливій формі є однаково наклепницькими і скандальними, якби вони були виражені безпосередньо». Не став цього робити і суд.
- суб’єктний склад: не слід вважати правильним те, що наклеп проти будь-якої посадової особи імперії – це a priori злочин проти самого монарха. Слід чітко розмежовувати, чи інформація поширена проти посадовця високого рангу (тим самим його публічність виступає більшим захистом), а чи просто проти особи, яку й за публічну вважати досить сумнівно. На той час, на відміну від сучасної парадигми, діяв діаметрально протилежний погляд щодо інформаційного імунітету публічних осіб: публічність особи виступала більшим захистом від критики її дій. Пояснення на такий стан речей можна знайти в поглядах на саму природу влади – це влада сакральна, і її критика вважалась щонайменше дуже шкідливою.
- природа поняття «наклеп із бунтівною метою»: чи може у такій ситуації достовірність відомостей служити виправданням: «…як ми щойно побачили, аторней, даючи визначення наклепу, вжив необхідний її атрибут – скандальну, підбурювальну інформацію, яка має потенційну здатність порушувати спокій людей. Але він жодним чином не вказав на те, чи є її необхідним атрибутом недостовірність. Уявімо тепер принциповий момент – інформація ґрунтується на достовірних фактах, тобто, є правдою, то чи робить це таку інформацію однаково наклепницькою?».
Постає проблема: якщо достовірність фактів не є виправданням, то чи може існувати поняття «наклепу»?
Обвинувач і суд не стали відповідати на запитання, апелюючи лише до прецедента у справі Татчіна (case of Tutchin), де суд не став робити ніяких відмінностей між тим, чи надрукований матеріал відповідав критерію достовірності, чи ні. «Чому ми маємо робити це зараз?!» - єдиний у цьому випадку аргумент обвинувача.
Це питання цікаве, адже в сучасному дифамаційному праві Сполучених Штатів правда розглядається як привілей, тобто захист від дифамаційного позову. Проте такий привілей не є абсолютним і у певних випадках може не спрацьовувати (особливо при наявності «злого умислу» поширювача інформації).
Здавалося б, цілком безнадійна ситуація, яку Гамільтон не міг не передбачати: незважаючи на те, наскільки його позиція відповідала здоровому глузду, суд не став би відходити від усталеної практики.
Залишався чи не найважливіший «козир у рукаві» сторони захисту – правовий інститут, до якого ще жодного разу не зверталась до того практика в колоніях – нуліфікація закону присяжними (jury nullification).
Наскільки раптово/не раптово виник такий задум у Гамільтона, можуть відповісти записи судового процесу та певні здогади, або хоча б той факт, яка величезна увага приділялась відбору присяжних. Принагідно треба зауважити, що до початку судового процесу виник конфлікт із приводу того, що у списки кандидатів на відбір до журі присяжних, які були надані стороні захисту, були внесені переважно люди, які не були фригольдерами, тобто прямо чи опосередковано залежали від губернатора.
ІНСТИТУТ НУЛІФІКАЦІЇ
Інститут нуліфікації присяжними (jury nullification) передбачає можливість ухвалення вердикта присяжних «не винен» усупереч положенням закону та доведеності факту вини підсудного у вчиненому протиправному діянні. В такому випадку присяжні ніби нуліфікують закон.
Право присяжних на нуліфікацію закону ґрунтується на двох найважливіших прецедентах: забороні покарання членів журі за їхні рішення; забороні повторного обвинувачення особи після його ж виправдання присяжними (принцип заборони подвійної інкримінації).
Традиційно журі присяжних може вирішувати питання факту; питання права має вирішувати тільки суддя. Однак, якщо в певному конкретному випадку підлягає застосуванню інститут нуліфікації, присяжним по суті пропонується вирішувати як питання факту, так і питання права, причому суд не може позбавити їх такого права.
Журі зазвичай не схильне виносити вердикт проти положень закону, проте конфлікт може виникати у випадках, коли члени журі вбачають відмінність між тим, що є закон і що є легітимація цього закону.
Правовими наслідками нуліфікації та винесення вердикту «Не винен» є неможливість його перегляду, оскільки в протилежному випадку порушується принцип заборони подвійної інкримінації.
Зараз інститут нуліфікації застосовується достатньо рідко, і визнання права за присяжними на нуліфікацію багато в чому варіюється у кожному штаті.
Як результат застосування нуліфікації, Зенгера було виправдано, як з позиції факту, так і з позиції права. Сам вердикт журі присяжних було так само позитивно сприйнято масами, як «негативно» він критикувався з юридичної точки зору.
Насправді ж справа Зенгера не мала наслідком нового визначення чи розуміння поняття «поширення наклепницьких чуток із бунтівною метою», оскільки вердикт журі присяжних не створив прецедент. Але разом із тим, цей процес показав, як суспільство розуміє закон: це Дамоклів меч, який справно каратиме кожного за проступок, чи один із засобів реалізації волі громадянського суспільства.
Стверджують, що поняття «верховенства права», «суспільного договору», «принципу справедливості» є абстрактними, навіть аморфними, їх неможливо матеріально побачити, а тому їхнє місце – винятково у теорії. Але справи, подібні до справи Зенгера, можуть і таки підтверджують протилежне.
|
