|
Захист прав людини: тенденції негативні Спеціально для «Юридичної газети»
Рух за права людини має довгу історію. У Європі він бере свій початок в епоху Просвітництва й корениться в протестантській етиці та в русі левелерів у Англії. Пізніше основи прав людини визначили такі видатні мислителі як Жан-Жак Руссо, Клод-Адріан Гельвецій, Корнель, Дідро. «Кожна людина народжується вільною, і ніхто не має права обмежити її свободу», — саме під таким гаслом відбувалося становлення руху за права людини в Європі. 1775 року борці за права людини перемагають у США, 1789 року — у Франції. З’являються два основні документи — Конституція США та Декларація прав людини й громадянина.
Після Другої світової війни, коли у Європі впали потужні тоталітарні режими, у Радянському Союзі почав розвиватися рух за права людини.
Правозахисний рух в Україні
Після смерті Сталіна в Україні починає зароджуватись правозахисний рух і громадянський опір правлячому режиму. Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 р. українські політичні в'язні з таборів у Мордовії.
Молоде покоління українських інтелектуалів (письменники, художники, режисери, актори), які щиро повірили в оголошений М. Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного життя, своєю творчістю протестували проти панівної задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу та людську гідність.
Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 роках виникли: Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Слід зазначити, що відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд. За даними КДБ, протягом 1954-1959 років в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичні та антирадянські угруповання", за "антирадянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.
Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу. Створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка (працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПУ), ця організація вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР. Україна мала «стати абсолютно ні від кого не залежною самостійною державою». Передбачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм та завоюванням демократичних прав. Спілка мала намір перетворитися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС.
Л. Лук'яненка було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили 15-річним ув'язненням.
На початку 60-х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донецька, Запоріжжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва. У 1962-1963 роках з подачі Хрущова були піддані «проробкам» представники творчої інтелігенції. У пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін. Головними акціями, проведеними дисидентами, були виступи біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.
Члени українського правозахисного руху та громадянського опору ставали також на захист інших народів, зокрема, виступали проти дискримінації євреїв, кримських татар.
Було і загуло
Протягом 80-х років український правозахисний рух (на відміну від російського) поділився на три групи. Перша ставала на боротьбу за права людини в чистому вигляді. Друга політизувалася й наголошувала на праві нації на самовизначення, тобто виступала за незалежність України. Третя група боролася за права громадян на свободу совісті та віросповідання, тобто діяла переважно в релігійній сфері.
Після проголошення незалежності 1991 р. український правозахисний рух фактично помер. Колишні правозахисники стали політиками. Нова держава, у розбудові якої взяли участь і колишні радянські чиновники, отримала в спадок від СРСР колишнє ставлення до прав людини: за інерцією, вони робилися залежними від самої держави. Окремі колишні правозахисники почали говорити про допустимість диктатури в ім’я становлення нової держави. Як гриби після дощу з’являлися організації та партії з авторитарними програмами. Демократія знову стала гаслом, гарною обгорткою, модною концепцією, засобом для отримання грантів.
Сучасні правозахисні організації практично втратили вплив на політичні процеси в нашій державі. Єдиною сферою, де можна помітити їхню активність, залишається здебільшого громадсько-просвітницька діяльність. Так, правозахисні організації більш-менш регулярно оприлюднюють доповіді про стан прав людини і основних свобод в Україні.
В останній доповіді, присвяченій періоду з 2006-го по травень 2007 року, правозахисники констатували поглиблення негативних тенденцій у сфері захисту прав людини.
На думку, правозахисників, посилився адміністративний тиск на середній і малий бізнес, що заважає формуванню потужного середнього класу. Окрім цього, значне збільшення тарифи на житлово-комунальні послуги та квартплату.
Негативні тенденції та факти
За офіційною статистикою, 28% українців мають доходи нижче за 352 грн. Як мінімум п’ята частина живе у вкрай важких умовах. Різниця між доходами багатих і бідних у 7— 10 разів більша, ніж у державах Західної Європи і США. І розрив між цими категоріями збільшується.
Межі рівнів зарплат для всіх, хто працює в бюджетній сфері, дорівнює співвідношенню 1:40. Правозахисники стверджують, що ці дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості. Для порівняння. У Західній Європі це співвідношення становить 1:4, у США — 1:5. Там ці дані є відкритими, а таке співвідношення визначається законом.
Кількість осіб виправданих судами залишається мізерною. У 2006 р. закінчено розгляд справ стосовно 177 578 осіб. З них виправдано 910 підсудних. А за вироками, які набули законної сили, ще менше — тільки 516 людей.
Залишається нереформованим Державний департамент із питань виконання покарань. На думку авторів доповіді правозахисних організацій, департамент залишається закритим для громадського контролю, й у ньому абсолютно відсутня система розгляду скарг на дії адміністрації установ. За півтора року в департамент надійшло близько 500 скарг на неправомірні дії працівників органів і закладів виконання покарань. Як заведено, викладені в них дані не підтвердилися. Випадків притягнення співробітників до кримінальної або дисциплінарної відповідальності за результатами розслідування скарг не зафіксовано.
Занепокоєння правозахисників викликають також жорстокі дії загону спецпризначення, який створений у структурі департаменту з питань виконання покарань і фактично не підлягає зовнішньому контролю. Практика використання спеціальних підрозділів у департаменті традиційна. Тільки за дев’ять місяців 2006 р. спецпідрозділ 9 разів проводив тактико-спеціальні навчання і 43 рази залучався для проведення обшуків засуджених і приміщень у закладах виконання покарань і слідчих ізоляторах.
Порівняно з 2005 р. — першою половиною 2006 р. зріс рівень насильства. Починаючи з вересня 2006 р. різко збільшилася кількість фактів насильства на расовому й етнічному ґрунті.
Продовжують зростати показники дитячої смертності. Найвищий рівень смертності новонароджених у Житомирській області — 14,79 при середньому по державі показнику 10,12% на 1000 новонароджених. За 5 місяців 2006 р. показник смертності дітей віком до року зріс на 26% порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Збільшився він за рахунок смертності дітей, яким виповнилося від 28—30 днів. Серед причин смертності помітне збільшення кількості хвороб органів дихання, травм і нещасних випадків. Більшість дітей, котрі прожили не більше місяця, — із сільської місцевості (70%).
Дотепер не вжито ефективних заходів з протидії тортурам у міліції. Прокуратура розглядає скарги на дії правоохоронних органів поверхово й упереджено. У 2006 р. зросла кількість кримінальних справ, порушених за статтею КК, яка передбачає відповідальність за катування й жорстоке поводження. Торік за різні форми застосування тортур та інших насильницьких дій з боку працівників правоохоронних органів прокуратура порушила 127 кримінальних справ, половина яких направлена в суд. Проте, за даними Державної судової адміністрації, за зазначеною статтею КК не була засуджена жодна людина.
Актуальна проблема — стеження силових структур держави за її громадянами та інші втручання в приватне життя. Поширене порушення приватності комунікацій, які виникають у результаті значних масштабів перехоплення повідомлень (телефони, електронна пошта, контроль трафіку в реальному часі). Закону, що регламентував би такі заходи, немає. За 9 місяців 2005 р. ішлося про 11 тис. санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. При цьому було порушено лише 40 кримінальних справ. Тобто очевидна низька ефективність оперативно-розшукової роботи. Після оголошення цієї інформації генеральним прокурором і оприлюднення цих даних було негайно вжито заходи: статистика ОРД стала засекреченою...
Нераціональна побудова системи судів і розподіл між ними юрисдикції, що дозволяє розглядати суперечки судами різного рівня, низка інших чинників зумовили існування широких можливостей для несумлінних маневрів суддів і зацікавлених осіб, а також непропорційне навантаження на суддів різних судів різного рівня. Крім того, щорічно збільшується кількість справ і матеріалів, які надходять у суди.
Верховний суд України перевантажений справами, які не розглядаються роками. Нерозглянутими залишаються близько 60-ти тис. справ, які перебувають у ВСУ. Щорічно ця цифра зростає.
На жаль, сьогодні окрім констатації фактів правозахисні організації практично ніяк не здатні впливати на ситуацію, що склалася в сфері захисту прав людини.
|
