№49(132)
06 грудня 2007 року
|
|
Горе без розуму Юридична освіта та наука в Україні як феномени посттоталітарної свідомості Спеціально для «Юргазети»
Тісна та невисока освіта наших суддів, прокураторів та адвокатів... що не дає такому функціонерові нічогісінько, крім знання параграфів, не торкаючи ані психології, ані суспільних відносин, ані історії, ані етики, присипляючи ще в університеті його душу і серце і випускаючи його в світ машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини...
Закон – се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані честі, ані поваги... Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа.
І. Франко „Перехресні стежки”
Вища освіта – це не просто спосіб зробити з „чайника” „кадра” для народного господарства. Це – ще й етап становлення доброї частини економічно та соціально активних громадян. Відтак наслідки того, кого, коли, де, чому і наскільки недовчили даватимуться взнаки ще дуже довго.
Як вчаться на юриста
Проблеми юридичної освіти – це проблеми юридичної професії в Україні. Громадянське суспільство, попри оптимістичні філософствування заангажованих ідеологів від суспільної науки, як реальний чинник правового життя країни виявляє себе досить мляво. Порівняймо престиж професій адвоката, з одного боку, та митника чи працівника Державтоінспекції – з іншого, і все стане зрозумілим. Нас цікавить інше питання: чи дійсно вже так потрібні студентам фахові знання юриста, чи їм треба лише дипломи про вищу освіту?
Почитаймо підручники та навчальні програми. Про що там написано? Про незліченні форми, методи, засоби, принципи, види, функції, тенденції, закономірності тощо. Як застосувати найпростішу норму права в практичному житті, на середньостатистичному юридичному факультеті не вчать. Не вчать, тому що люди, які повинні це робити, зазвичай самі цього не вміють. Юриспруденція – це прикладна наука чи мистецтво (кому вже як хочеться). Важко уявити доктора медичних наук у галузі клінічної хірургії, який би сам за свою кар’єру хоча б чиряк хворому не видалив. Натомість для викладацьких кадрів юридичних вишів звичайною є така біографія: навчання на денній формі (студент, потім аспірант), кандидатська дисертація, далі – як вже пощастить – може, й докторська. Ні навиків, ні вмінь по застосуванню права, тобто того, без чого неможливо уявити професіонала у жодній галузі людської діяльності такий життєвий досвід, звісно, не дає. Тому і стається так, що одні люди, які не вміють працювати за фахом, вчать інших – студентів, як треба працювати.
У юридичних вишах (на факультетах) усіх викладачів можна поділити за двома критеріями: на «справжніх» кандидатів наук – тих, хто вчився в аспірантурі чи як здобувач довго і нудно писав дисертацію, та «не дуже справжніх»; а також на тих, що мають хоча б якесь (цікавляться на рівні теорії) відношення до юриспруденції та які взагалі ніколи не мали, не мають, не хочуть і не будуть мати до неї ніякого стосунку. Зрештою, остання категорія притаманна будь-якій спеціальності, не тільки правознавству, їм зазвичай однаково що і кому «читати».
Викладач, який прийшов із практичної роботи, опиняється у гіршій, порівняно з колегами, кар’єрній ситуації: педагогічного стажу немає, у виші чужий. Загалом, такі люди в юридичних освітніх закладах не дуже цінуються і по службі, як правило, не просуваються.
Цікаво, що ринок на таку ситуацію майже не реагує, з чого ми і робимо висновок, що не знання, а дипломи потрібні майбутнім випускникам.
Що і для чого вивчає правова наука
Якби пересічний громадянин поцікавився, над чим мізкують найбільш кваліфіковані вітчизняні науковці-правознавці, він би виявив, з-поміж іншого, такі актуальні проблеми: чи можна вважати Мауглі людиною? які права і стосовно кого має Робінзон Крузо на безлюдному острові? чи є держава у мурашок? чи виростає право безпосередньо з діяльності надниркових залоз, гіпофізу чи психічних травм у ранньому дитинстві? що буде, якщо „відкрутити” голову генеральному прокурору і замість неї „прикрутити” на те ж саме місце голову Ціцерона? чи відбулася рецепція римського права у пітекантропів на території сучасної України? право – це риба чи м’ясо? чому законів багато, а світ такий недосконалий?
Ясна річ, що ми свідомо гіперболізуємо, тобто перебільшуємо та спрощуємо уявлення про предмет сучасного правознавства, для загострення уваги на основній його ваді – загальному небажанні вивчати „тут і зараз” дану правову реальність.
Основною причиною такого становища є те, що люди, які правом займаються, не мають часу та сил його осмислювати. Ті ж люди, котрі вивчають право, не знають практичних проблем правового життя, внаслідок чого науковці бачать проблеми там, де практики немає, і навпаки.
На фоні злету філософських досліджень (що можна лише вітати) більш приземлені, близькі до практики проблеми залишаються без належної уваги.
Гадаємо, що така ситуація є зовсім не випадковою й у соціально-політичній площині. Основним завданням юридичної науки та освіти є аж ніяк не навчання та виховання висококваліфікованих кадрів, а легітимація їхніх претензій на владу в очах суспільства.
Йосип Сталін, будучи автором багатьох об’ємних наукових праць, самотужки написаних і вичитаних, закінчив кар’єру так і не ставши кандидатом наук у жодній галузі, не маючи навіть диплома про вищу освіту. Наш сучасник Леонід Кучма так і залишився скромним кандидатом технічних наук, захистивши дисертацію по закритій темі ще під час роботи у конструкторському бюро ракетобудування. Зате сьогодні серед народних депутатів трапляються доктори! філософських, політичних та юридичних наук одночасно!
Із „куплених”, „заблатованих” докторів наук можна сформувати спецраду, попідбирати опонентів, і процес атестації „наукових кадрів вищої кваліфікації” набере небачених в історії обертів (якщо тільки систему не зламає Болонський процес).
Написання монографічної роботи обсягом в 400 сторінок передбачає багато годин, проведених у бібліотеці, на різних конференціях та круглих столах, де треба по півдня вислуховувати всіляке „занудство”. Не кажучи вже про „муки творчості” та корпіння над самим текстом. Коли ж заступник міністра, народний депутат чи генерал міліції, у якого кілька тисяч підлеглих, колегії, наради та п’янки з колегами, дружина (кому пощастило – не тільки), діти, онуки, кіт, собака, дача, полювання, риболовля тощо має час для заняття великою та високою наукою?
Покоління професорів, аспірантські роки яких припали на 60-ті роки ХХ ст., виховані на риторичних ідеалах найкращих представників радянської інтелігенції, чиїми вчителями були люди, які пройшли Другу світову війну, поступово втрачає свої позиції. Тому слід очікувати ще більшого поглиблення кризи юридичної науки, викликаної домінуванням „вчених-прагматиків” нової генерації.
„Онаучування” як легітимація влади
Із минулим в один день розлучитися не можна, особливо, якщо воно – у тебе в голові. Лише двадцять років тому Радянський Союз здавався вічним, а комуністична ідея, попри проблемні явища, перспективною. Пригадаємо, в чому була сила марксистсько-ленінського вчення? У його науковості.
У чому сила сьогоднішніх політиків і чиновників? З огляду на тенденцію до обростання дипломами – теж в освіченості та науковості. Одна справа, коли хабар вимагає „спеціаліст”, зовсім інша – коли „кандидат юридичних наук”. Думає собі простий посполитий: гарний пан: довго вчився, добре вбраний – значить влада, значить сила, а владу в нас лають, але бояться і від неї ж відкупляються.
У демократичному суспільстві легітимність влади визначається реальним дотриманням демократичних процедур при її формуванні та у її діяльності. У недемократичному – наявністю харизматичних рис – ознак вищості та обраності (не плутати з виборністю!) чиновництва. Хто і як призначає у нас суддів, секрет Полішинеля. От і доводиться брак легітимності в очах суспільства компенсувати освітами та дипломами.
Український парламент за питомою кількістю кандидатів та докторів наук впевнено входить до числа лідерів у світі, як до недавнього часу армія за кількістю генералів. Півбіди, якби ці дипломи були отримані заслужено ще до першої каденції. Однак ні, вони додаються до депутатського значка чи генеральських погонів як титул графа чи подарований монархом орден.
Найбільше не поталанило саме правовій науці. В ситуації, коли влада відмовляється нести відповідальність за соціально-економічний розвиток країни, свою легітимність вона виправдовує... голою юридичністю: раз у нас повинне панувати право, хтось це право повинен придумати та впроваджувати в життя. Оскільки реальний зворотній зв’язок між громадянським суспільством і владою не прослідковується – стають можливими такі норми, як норма ст. 331 Цивільного кодексу України у первинній редакції, яка в один день – з 1 січня 2004 р. – позбавила громадян права власності на незавершені будівництвом будинки та дачі, перетворивши їх на власників використаних будівельних матеріалів (у принципі – битої цегли). Де тут ідея природного права у неокантіанській, постмодерністській, структуралістській чи якійсь там ще інтерпретації, про що багато та плідно, судячи з книжок, пишуть вчені-депутати та чиновники з дипломами?
Оригінальною є офіційна правова доктрина – суміш легізму та метафізичного природно-правового вчення (при ігноруванні реальної соціальної природи суспільних відносин). Для легіста право – це веління влади, а яким має бути зміст цього „веління” – каже природне право, відоме депутатам-чиновникам з науковими ступенями у галузі права (і невідоме суспільству без таких ступенів). За такою схемою можна виправдати та подати під виглядом права що завгодно, така ідеологія тому і є посттоталітарною. По суті – це правова релігія бюрократії, ніяк не обмеженої громадянським суспільством.
Науково-освітній правовий нігілізм
Сьогодні хто, кого, як і де тільки не вчить праву чи не намагається здобути науковий ступінь у галузі правових наук! Така інфляція юридичної освіти стає все більше очевидною широкому загалу, що негативно впливає на престиж юридичної професії. А ставлення суспільства до права не в останню чергу визначається образами людей, які професійно з ним пов’язані.
Соціально значущим наслідком неправильної спрямованості правової науки та освіти є доктринально зумовлені колізії в законодавстві. Що робити, якщо вам не пощастило і ви придбали квартиру, неправильно приватизовану? Хто ви: добросовісний набувач, у якого її не можна витребувати, чи сторона правочину, яку треба повернути у попередній стан (ст. 216 Цивільного кодексу України) – тобто відібрати квартиру без перспективи реального повернення грошей. Правова наука (не кажучи вже про законодавство чи судову практику!) відповіді на це питання не знає. Вірніше знає, але не одну, тобто практично НЕ ЗНАЄ НІЯКОЇ. Поміж тим ситуація типова і, м’яко кажучи, трагічна.
Як і багато інших подібних до описаної соціально-правових трагедій, вона є чистої води наслідком недосконалості правової науки та освіти, тобто ГОРЕМ одних, викликаним відсутністю РОЗУМУ в інших.
Перспективи
Ринок, і тільки він, здатен усунути більшість виявлених недоліків. Різноманітні бізнес-тренінги починають заповнювати прогалини в юридичній освіті, яка завершується видачею дипломів „державного зразка”, тобто практично конкурують із нею на ринку освітніх послуг. В Україні просто немає недержавної освіти – навіть приватні вузи перебувають під тиском адміністративно-командної системи в особі МОН. Інакше не буде „дипломів державного зразка”. У принципі МОН, державні та недержавні заклади освіти – це великий мегаконцерн освітньої індустрії, який (а нас цікавить саме юридичний сегмент) з низькою ефективністю витрачає виділені суспільством на освіту кошти.
Правильно, якби ринок потребував не „дипломів” державного зразка, а кваліфікованих фахівців, при цьому цінність диплома визначалася б репутацією вишу.
Необхідно скасувати інститут доктора наук, як це передбачено Болонським процесом, оскільки він перетворився на джерело корупції та гальмо у розвитку юридичної науки й освіти. Відомі випадки, коли кандидати наук у вчених радах юридичних факультетів голосували проти призначення на посади деканів докторів наук, надаючи перевагу такому ж, як самі, кандидату наук зі свого середовища (антиаристократична революція). Ринкове суспільство, хоча це важко усвідомлюється, не потребує такої ретельно вибудованої і збалансованої соціальної ієрархії престижу та влади, як це було у радянському суспільстві, оскільки оцінює індивіда „тут і зараз”, а не за минулі заслуги та досягнення.
Зрештою, люди повинні зрозуміти, що в Україні диплом про вищу юридичну освіту „державного зразка” чи науковий ступінь – це свідчення не стільки про рівень знань та професіоналізм, скільки про успіх індивіда в просуванні щаблями соціальної драбини.
|
