№49(132)
06 грудня 2007 року
|
|
«Юридична наука без виходу на практику є безперспективною», – гість редакції – д. ю. н., професор завідувач кафедри факультету правничих наук Києво-Могилянської Академії Микола Козюбра – про успіх юриста, професійне зростання та поєднання теорії та практики
Микола Іванович Козюбра не лише шанований в Україні правознавець, теоретик права, але й практик. Закінчивши університет, він працював слідчим, відтак зайнявся науковою та викладацькою роботою, сягнув вершин теоретичної юриспруденції. Його вважали (хоч, як поділився з нами сам Микола Іванович, себе він таким не вважав) автором чи не однієї з перших робіт із філософії права в радянській українській правовій науці. Поверненням до практики для нього стала робота суддею Конституційного Суду України. Його називали неформальним лідером КСУ першої каденції. Він був доповідачем у першій справі КСУ, а в багатьох справах – хоч і не виступав доповідачем – був, так би мовити, «науковим консультантом». Працюючи в колах спіралі «практика-наука-практика-наука», професор Козюбра переконаний: «Юридична наука без виходу на практику є безперспективною». Про це та інше читайте далі в інтерв’ю з 70-річним знаним правознавцем, який понад 50 років «прожив» у праві.
Успіх ученого-юриста
- Пане Козюбра, що означає успіх у юридичній науці? Які його критерії?
- Успіх у юридичній науці – це, насамперед, визнання іншими науковцями. Окрім того, це створення своєї наукової школи, наявність учнів. Ще одним критерієм успіху можна назвати якість публікацій. Саме якість, а не кількість. Цей критерій у нас не дуже широко використовується. Проте кількість запозичених ідей і посилань на праці науковця визначають якість його наукових праць. У Європі – це дуже розповсюджений критерій оцінки наукового рівня. Ми до нього теж прийдемо.
- Чи вдалося вас створити наукову школу?
- Я не можу сказати, що мені зовсім не вдалося її створити. Проте моє наукове життя так склалося, що наукова школа дещо розпорошена. Я починав її створювати в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького. Через певні обставини мені довелося піти з Інституту. Проте я не впевнений, що зберіг би наукову школу, навіть якби залишився працювати в Інституті. Багато моїх учнів змушені були піти з науки з відомих економічних причин.
У Київському національному університеті ім. Т. Шевченка в мене були учні (і аспіранти, і докторанти). Проте в університеті, на відміну від Інституту держави і права, наука відсунута навіть не на другий план. На жаль, так побудована вся вища школа. Таким чином, в університеті мені не вдалося досягнути всіх поставлених цілей.
- Скількох аспірантів і докторантів ви підготували?
- Із моїх аспірантів захистилося більше 30-ти, а докторантів – семеро. На підході ще 4 докторські дисертації.
- Чи є у вас улюблені учні?
- Так, є. Мені не хотілося б когось виділяти персонально, але загалом найчастіше згадуються перші учні. Коли науковець ще не має авторитету в царині підготовки аспірантів, його учні більше працюють самостійно, менше звертаються за допомогою. Науковий керівник, у свою чергу, є більш прискіпливим до своїх аспірантів.
Багато хто з моїх перших учнів сьогодні уже є доктором наук. Наприклад, найпершим моїм учнем був Євген Бурлай. На жаль, хоч він уже переріс навіть рівень деяких осіб, які захистили докторські дисертації, його наукова доля склалася таким чином, що він досі не завершив докторську дисертацію. Він дуже глибокий і авторитетний дослідник. Я готовий йому допомогти. Проте зараз він працює заступником голови Секретаріату КСУ, а на цій посаді не так багато можливостей для доопрацювання дисертації.
Серед моїх перших учнів назвав би Анатолія Зайця, який теж працює на практичній роботі, хоча є доктором наук, Наталію Оніщенко, яка залишається в Інституті держави і права, Світлану Бобровник.
Мої учні (і кандидати, і доктори наук) - по всій Україні. Приємно, що вони мене не забувають, приїздять без особливого запрошення не тільки на ювілеї, але й на інші заходи. Напевно, в моєму віці це і є найважливішим.
- Напевно, ви знаєте, що нещодавно премію ім. Ярослава Мудрого було присуджено науковій праці, виданій відділом Інституту держави і права, який очолює ваша учениця Наталія Оніщенко?
- Так, справді. Проте, визнаю чесно, я не надаю дуже великого значення всім цим преміям. Я добре знаю, як це інколи робиться. Звання, премії зовсім не свідчать про визнання серед науковців того чи іншого вченого.
У науковій спільноті добре знають і без звань, без премій і нагород, хто є хто в Україні. Я добре розумію, що ми живемо у світі, де звання чи нагорода є певним визнанням. Від цього, мабуть, не відмовляться. Проте нам слід орієнтуватися на європейські стандарти. Так, не можна сказати, що не почесно бути членом наукового товариства чи членом наукової академії. Однак на відміну від вітчизняної практики, це грає роль лише в дні великих ювілеїв, або цю обставину вже в некрологах указують.
В Україні посади професора та доктора наук є досить приниженими. На мій погляд, якщо ці посади підтверджуються науковими працями, кількістю посилань на них, впевненістю науковця, що він щось зробив для науки, то це є важливішим за будь-які нагороди та почесні звання.
- Але ж ми знаємо, що у вас є державні нагороди?
- Так, у мене є певні нагороди. Це деякою мірою є лише фактором визнання того, що мною уже зроблено. Перший свій орден „За заслуги” першого ступеня я отримав за розробку проектів Конституції України. Важка праця була, складна. Тоді були відзначені всі, хто працював над цими проектами. Я вважаю, що це було правильно.
Другий орден „За заслуги” другого ступеня я отримав у Конституційному Суді України. Я був суддею-доповідачем по найпершій справі, яку розглядав новостворений КСУ. Ця справа стосувалася питання поєднання депутатського мандату з іншими видами діяльності. Певною мірою я тоді допомагав суддям КСУ, які прийшли з судів загальної юрисдикції і ще не мали досвіду. Більшість ідей, які були закладені у рішення по даній справі, це справді мої ідеї. Те рішення КСУ вийшло компромісним, але працюючи у КСУ, я завжди виходив із того, що КСУ повинен приймати рішення з урахуванням його можливих наслідків.
- Отже, суддя КСУ повинен керуватися не тільки Конституцією?
- Ні, він мусить керуватися Конституцією, але велике значення має володіння суддею прийомами тлумачення права. При чому не тільки буквального тлумачення, до чого звикли, але й системного тлумачення, динамічного, еволюційного.
На мою думку, завдання, які я перед собою ставив працюючи в КСУ, я виконав. Неофіційно мене навіть називали неформальним лідером КСУ. Проте це не стільки моя заслуга, скільки заслуга юридичної науки, яку я представляв. Я більш широко дивився на проблеми, не замикався на загальноприйнятих видах тлумачення. Я прагнув визначити ідею, дух Конституції (не плутати з революційною доцільністю), а отже –підходив ширше до вирішення окремих питань, ніж інші судді КСУ.
Розуміння права
- Пане Козюбра, як ви, як професор права, розумієте право і визначаєте свій тип праворозуміння?
- Я не назву вам ні визначення права, ні визначення верховенства права. В таких випадках я згадую спробу отримати такі визначення від провідних французьких теоретиків права одним із правових французьких журналів. Організатори опитування науковців дійшли висновку, що втиснути в якісь жорсткі межі визначення права просто неможливо. Також неможливо розробити універсальне, придатне на всі випадки життя визначення верховенства права.
Проте це зовсім не означає, що не можна дати характеристику найбільш істотних рис права чи верховенства права. Визначення цих рис саме по собі складна справа. На Заході їх називають десятки. Я зводжу їх десь до десяти за допомогою об’єднання й узагальнення.
– Тобто загального визначення права дати неможливо?
- Загальна ідея тут така: право ніколи не зводиться лише до змісту законів, навіть якщо ці закони відповідають ідеям справедливості, розумності, свободи, рівності, тобто є правовими законами. Право ніколи не може бути зведене і до якихось ідеалів (як за доктриною природного права). Не може бути зведене право і до конкретних рішень чи конкретних правовідношень соціологічної юриспруденції.
Загалом, у праві повинно нагромаджуватись усе те позитивне, що віднайшло людство в процесі свого розвитку. Проте це не означає, що такий синтез слід викладати в якомусь універсальному визначенні права. Але розуміти, де з’являється право, у зв’язку з чим з’являється право і як його потрібно відшукувати в конкретній життєвій ситуації – дійсно потрібно.
У своїх останніх роботах з верховенства права я намагався окреслити основні шляхи цього пошуку. Причому не тільки для законодавця, а для судді, адвоката та будь-якого іншого юриста, незалежно від того, в якій сфері він працює.
- Все ж, яким є ваш тип праворозуміння?
- У радянські часи при виході моєї монографії і захисті докторської дисертації дехто відносив мене до прихильників соціологічної юриспруденції. Сам я себе не вважав прибічником цього підходу і ще тоді прагнув синтезувати абстрактні принципи права, норми права (його інституційний вимір) і правовідносини. Я не можу сказати, що мені це вдалося повністю. Проте я і сьогодні вважаю, що не варто заперечувати здобутки будь-якої наукової школи. Згідно з природно-правовим підходом, невід’ємні права людини є першоджерелом права, незалежно від розуміння цієї невід’ємності. Нормативізм у праві має безліч здобутків: тлумачення права, норма права, підстави юридичної відповідальності тощо. Якщо говорити про правовідносини, то я переконаний, що в умовах сучасної дійсності велика кількість правовідносин виникає до того, як сформована норма права.
Отже, я прихильник синтезованого, інтегративного підходу до розуміння права. Я розумію, що це не нова постановка проблеми праворозуміння, але вона найбільш переконлива, тому що не відкидає здобутків усіх шкіл та напрямків.
- Якби вас спитав онук про те, що таке право, як би ви його визначили?
- Я б в свою чергу поставив питання таким чином: що таке право в конкретній ситуації? Я прив’язую пошук права до конкретної правової події. Може бути абсолютно нормально виписаний закон, але не розрахований на конкретний випадок. Я не зможу сказати, що в цьому законі виписане право. Також закон може бути просто застарілим. Може виникати така практична ситуація, що право в ній слід буде шукати в правових ідеях, наприклад, в ідеї справедливості. Проте, це не означає, що ми будемо керуватися якимись абстрактними уявленнями про справедливість. Ми залучимо широкий нормативний матеріал, який міститься в Конституції, в міжнародних правових документах тощо.
Я глибокий і переконаний прихильник загальних принципів права, які сьогодні не формулюються ні в Конституції, ні в законодавстві, які вироблені зусиллями правової науки і практики, зокрема, судової практики. Правових принципів, які ніде не зафіксовані, є на сьогодні дуже багато: принцип пропорційності, принцип визначеності, принцип довіри тощо.
Саме цими принципами повинні керуватися юристи при пошуках права в конкретній ситуації.
Юрист-практик
- Пане Козюбра, чи здійснилися ваші професійні мрії?
- Здебільшого вони здійснилися. Зокрема, в науково-освітянській діяльності. Йдеться не лише про захист кандидатської та докторської дисертації. А й про наукову та викладацьку діяльність в Україні та за її межами, що принесла мені визнання.
- А якщо говорити про практичну діяльність?
- Чи відбувся я як юрист-практик? Загалом я не дуже готував себе до практичної діяльності. Навіть коли потрапив за призначенням в органи МВС. Я не можу сказати, що то було моїм бажанням. Так сталося. Тоді в систему МВС направляли всіх, хто пройшов медкомісію… Можливо, цей досвід – роботи оперативним працівником – стимулював моє повернення вже на іншу практичну роботу, яка мала більш науковий характер – у Конституційний Суд.
Чи відбувся я як суддя? Вважаю, що так. Тому що загалом судді судів загальної юрисдикції раніше з певним скепсисом ставилися до працівників освітянських, наукових колективів. Видається, що працюючи в КСУ, мені вдалося переконати суддів, причому всіх, у тому, що КСУ це якраз та інстанція, у якій мали би працювати вихідці з наукових колективів – інститутів чи університетів. Так є на Заході й рано чи пізно й ми до цього прийдемо.
- Тобто робота в КСУ була для вас поверненням до практики?
- Певною мірою, так. Хоча це була, повторюю, практична діяльність пов’язана з науковою роботою. Бо робота в КСУ є переважно дослідницькою. Робота в КСУ збагатила мене не тільки як конституціоналіста (хоч я себе таким себе не вважав до того, як мені довелося працювати над проектами конституції)… а й як теоретика і філософа права. Як суддя КСУ я не можу вважати себе таким, що не був на своєму місці. Гадаю, зі мною погодяться й інші судді КСУ.
У цьому плані, повторюю, з одного боку, моя праця як науковця сприяла роботі в КСУ, а з іншого, вона допомагала моєму зростанню як науковця. Йдеться про набуття іншого підходу. Раніше могли мене звинувачувати в абстрактності, академізмі, навіть схоластиці. То під час роботи в КСУ дійсно з’являється відчуття, що навіть та сама філософія права чи загальна теорія права, якщо вона не працює, хоча б опосередкована на практику, то від цієї науки сенсу мало.
- Тобто юридична наука має орієнтуватися на практику?
- Юридична наука без виходу на практику є безперспективною.
- З практичної роботи легше перейти (повернутися) до викладацької діяльності чи навпаки?
- Мені складно сказати, що легше. Я глибоко переконаний у тому, що не кожен творчий, добрий науковець може бути таким же добрим практиком. Для цього необхідно мати й інші професійні якості. Й не лише якості. Я не переконаний, допустимо, що кожен науковець може стати добрим суддею. Оскільки йому, скажімо, потрібна життєва мудрість, якої може бракувати науковцю…Водночас практик може прагнути здобути науковий ступінь. Проте це не означає, не гарантує, що він за його допомогою стане науковцем, правознавцем.
- Яким має бути кредо юриста?
- Професійне кредо, яке могло би бути виключно для юриста… Його складно сформулювати. По-перше, це професіоналізм. По-друге, порядність, моральність. По-третє, що можливо й необхідне і в цьому плані для абітурієнтів варто розробляти відповідні тести – це відчуття справедливості. Дійсно, без цього юриста не буде. Воно має сформуватися чи то з дитячих років, чи то в процесі його професійного формування як особистості. Знання права не компенсує відчуття справедливості. Крім того, юрист має бути патріотом. Тобто йдеться про наявність у юриста трьох «П»: професіоналізм, патріотизм і порядність, а також наявність відчуття справедливості.
|
