№46(129)
15 листопада 2007 року
|
|
Розумний примус як запобіжник беззаконності Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Українців не залишили байдужими події на Ай-Петрі 6 листопада 2007 р., які інтерпретують по різному. Говорячи юридичною мовою, після відмови добровільно виконати рішення Господарського суду АРК про знесення самовільно збудованих споруд, рішення було виконане примусово.
Задумаймося про причини того, що трапилося. Чи можна було це попередити? В цій історії є чимало аспектів і кожен з них може мати своє значення для оцінки події. Дозволимо й ми собі навести кілька міркувань.
Проблема «земельних питань» в АРК є давньою. Самозавхват землі, зловживання при отримані земельних ділянок, як відзначають обізнані, можуть претендувати, юридичною мовою, на статус «загальновідомих». Ця проблема стала наслідком систематичного недотримання і порушення законодавства, яке нерідко не припинялося і не переслідувалося. Безкарність дала привід для нових зловживань.
Зрештою, одне з таких зловживань, згідно з рішенням суду та за допомогою дій ДВС та МВС, було припинено із застосуванням фізичного примусу. Можливо, подібного зловживання можна було не допустити, як з боку тих, кого вважають порушниками, так і з боку тих, хто стежить за дотриманням правопорядку.
Примус часто асоціюють з фізичними діями. Проте цей термін в словниках тлумачиться як «зумовлена кимсь або чимось необхідність діяти певним способом, незалежно від бажання». У правовому розумінні примус і є необхідність діяти, як встановлено законом, правовим чином. Цей примус може бути внутрішнім і зовнішнім.
У цьому розумінні ті, хто діяв усупереч закону, за оцінкою суду, не змогли «примусити» себе діяти за законом. Не спромоглися цього зробити й ті, хто стежить за законністю. Тому суд, а суд є органом, що втілює право в життя, забезпечив виконання закону. Саме рішення суду виконували інші правоохоронні органи (ми не обговорюємо тут професійності їхньої діяльності). Тому не здійснений внутрішній примус було здійснено примусом зовнішнім.
Припустимо, що українське законодавство засноване, з-поміж іншого, на принципі розумності, резонності. Якщо ми визнаємо це законодавство розумним, то розумним було і очікувати його дотримання. У цьому розумінні застосування розумного примусу (що є такими – поняття, звісно, оціночне) є інструментом забезпечення законності, правопорядку, зрештою, попередження беззаконності. Відтак встановлення законності, правопорядку може бути забезпечене й примусом.
Сторони подій можуть вдатися до аргументу «кругової поруки беззаконності». Мовляв, якщо ви не дотримуєтеся закону й при цьому залишаєтеся безкарними, то чому з нами має бути інакше. Проте такий аргумент (навіть, якщо він і приймається) часом не спрацьовує, коли виникає конфлікт двох (трьох) за щось одне. У зв’язку з цим мені згадуються слова мого викладача філософії права в Гейдельберзі: право потрібне там, де двоє претендують на одне. І, дійсно, вважаю, що тут повинно бути певне правило врегулювання спору. Проте це правило не може ґрунтуватися на порушенні закону чи права, оскільки тоді воно заперечуватиме їх.
У цьому смислі, саме застосування до самого себе розумного примусу, а також допущення застосування його до інших у разі правопорушення, виступає запобіжником як беззаконності, так і позаправового застосування фізичного примусу.
|
