№43(127)
25 жовтня 2007 року
|
|
Фіскальна служба цивілістики Визнання договорів недійсними як спосіб покарання одних та збагачення інших Спеціально для «Юргазети»
Юристи, котрі працювали в народному господарстві у середині 90-х років ХХ – на початку ХХІ століття, рідко стикалися з таким правовим феноменом, як “стаття 49” тогочасного Цивільного кодексу України.
Юридична бувальщина
Історичні витоки цієї оригінальної норми глибоко вкорінені у ментальність вітчизняного чиновництва від юриспруденції, оскільки ще царські (російські) прокурори та суди пильно відстежували цивільний оборот, втручаючись у нього задля державних інтересів.
У новітні часи, часи незалежності, ця, здавалося б, призабута норма наповнилася новим змістом у зв’язку з економічним механізмом «оготівлення», інституалізованим у так званих «фіктарях».
Про масштаби оготівлення та його позитивне значення в історії малого та середнього бізнесу написано чимало, очевидно також і те, що це цікаве явище відійде у минуле разом зі славною епохою первісного нагромадження та початкової концентрації українського капіталу. Шляхом оготівлення оберталися настільки значні кошти, що ексцеси та кризи на ринку відповідних фінансових послуг призводили до наслідків макроекономічного масштабу.
На зміну «партизанським» «фіктарям» швидко прийшли «прикриті», «напівлегальні». По суті, ринок послуг оготівлення був поділений між кількома угрупованнями в системі фіскальних і правоохоронних органів. „Чорна” готівка у вигляді комісійних, тобто близько 5% доброї третини-половини ВВП не найменшої та не найбіднішої країни Європи стала вагомим фактором зростання впливу та, водночас, виникнення конфліктів усередині зазначених організацій.
Серце юриста, вихованого в дусі псевдоліберальних доктрин середини 90-х, не може не тішити те, що для боротьби з цим явищем було винайдено правовий за формою механізм – новий-старий метод – стаття 49 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. Вона вирішує питання за принципом: «не спійманий ─ не злодій» - тобто стягували з «живої» фірми в державну скарбницю, а та, гіпотетично, повинна була «розбиратися» з «фіктарем», заснованим невідомими майорами та полковниками, старшими та головними інспекторами, оперуповноваженими і просто уповноваженими боротися з тим, на чому можна (і потрібно) заробляти.
Нечесно!
П’ять відсотків - це не так і мало, адже собівартість у частині матеріальних витрат – ксерокопії статутів і послуги підпільних штемпельних майстерень – несерйозно брати до уваги. 5% - це не дуже легальний, але цілком реальний корупційний податок із обороту (навіть не з прибутку). Той, хто оготівлював гроші, вже його заплатив. Цей податок закладений в усі ціни, на всі види товарів, робіт, послуг. Зрештою, це нормальна ділова практика в Україні.
Для прикладу - така демонстрація. Одного разу на фірму, яка торгує офісними меблями, прийшов покупець. Дізнавшись про ціни, він запропонував розрахуватися „чорною” готівкою за умови зменшення ціни на суму ПДВ. На це йому, наївному, пояснили, що таке зменшення ціни вже враховане у закупівельних цінах, оскільки розрахунки за товар надходили через «фіктарі». Тобто реальні ринкові ціни включають 5% за оготівлення і не включають ніякого ПДВ…
Коли, внаслідок внутрішніх конфліктів між гравцями на ринку послуг оготівлення «фіктарі», контрольовані одним угрупованням, потрапляють під «роздачу» з боку інших, органи податкової служби звертаються з позовами про визнання угод недійсними, внаслідок чого страждають нікому нічого не винні «живі» фірми. Їх змушують повною мірою заплатити за те, за що вони вже один раз заплатили як комісійні за оготівлення. Заплатити сторицею. Це – розорення.
Таким чином, система просто, даруйте, знахабніла: кримінальні справи проти засновників і директорів «фіктарів» не порушуються, умисел «фіктаря» - умисел як віртуальна думка двічі віртуального утворення – мало того, що це особа неприродна (на відміну від редакторів «Юр.газети», так би мовити, реальних і принципових журналістів), «юридична» (хоча і без вищої юридичної освіти), так ще і «не справжня». Свої 5%, а це, як ми вже знаємо, далеко не те саме, що 5 копійок, хлопці взяли ще кілька років тому під час оготівлення, а тепер по другому колу «доять» тих бізнесменів.
Правосуддя forever
Судова практика вибудувана за простим принципом: „як старші скажуть, так і буде”.
Безперечно, категорія відповідних справ дала потужний поштовх розвитку доктрини про визнання правочинів недійсними. Інколи такі справи вирішувалися на користь бізнесу, інколи – на користь Системи. Нарешті, було винайдено єдиний стовідсотково ефективний спосіб боротьби з цим ідіотизмом: рішення судів загальної юрисдикції, з яких цей „умисел” „фіктаря” і випливає, просто скасовувалися за скаргами зацікавлених осіб чи в касаційному порядку, чи у зв’язку з нововиявленими обставинами. Однак це всім давно відома маячня.
Нас цікавить інше. По-перше, абсолютна більшість судових рішень і так не виконується, тобто нас від поганих законів та судової практики захищає небажання виконавчої влади виконувати судові рішення, прийняті на виконання таких законів. По-друге, можна досхочу „ганяти” справи по інстанціях, не даючи господарським та адміністративним судам приймати рішення по суті. Суди завантажені такими справами. Переписка триває. Типові ухвали, постанови, рішення, позовні заяви, апеляційні та касаційні скарги, заперечення та пояснення давно розтиражовані в електронному вигляді. Зрештою, це теж ринок послуг для юристів.
Система цілком самодостатня. Попри майдани та інші ілюзорні „перемоги” народу над бюрократією, краю цій системі не покладено.
Трагедія ж у тому, що заради таких „юридичних танців” із численними піруетами, па і кордебалетом, інші, не менш “реальні мужики”, лізуть у шахту, сідають за кермо комбайна чи важелі трактора, зрештою, оплачуючи все це задоволення.
Відрубати гідрі голову…
Логічно і правильно було би боротися з „фіктарями” „з кореня”, методами оперативно-пошукової діяльності та на рівні закону заборонити застосовувати ст. 49 Цивільного кодексу Української РСР незалежно від часу укладення угоди. Однак замість цього та сама бюрократія пролобіювала собі ст. 208 Господарського кодексу України (віддамо належне авторам нового – нині чинного Цивільного кодексу України, які не пустили в нього цю „юридичну гідру”), а отже, вочевидь, був умисел „перевертнів у погонах, жакетах, спідницях” цю систему зберігати та підтримувати й надалі.
Про корисність узагальнень
Ніщо не береться нізвідки, так само, як і не зникає безслідно. Система, описана нами вище, - це не просто чиясь помилка, недбалість, наслідок недосконалості закону. Ні! Це – свідома колективна воля фіскальної та правоохоронної бюрократії, яка пожинає плоди своєї перемоги над громадянським суспільством. Пожинає вправно, налаштовуючи тих самих „реальних мужиків” із шахт і комбайнів проти бізнесу, які не розуміють, що йдеться про ті самі 5% та контроль над економічним життям країни.
Допоки не скасують ст. 208 Господарського кодексу України, ми знатимемо, що система продовжує функціонувати.
Треба зрозуміти, що одна норма ст. 208 Господарського кодексу України має більший реальний вплив на економічне життя країни, ніж більша частина норм Цивільного кодексу України чи навіть Конституції України. Адже це - другий бік індустрії „фіктарів” та оготівлення, який є невичерпним джерелом доходів для груп осіб, які цей бізнес контролюють.
Довідка «ЮГ»
Цивільний кодекс УРСР Стаття 49. Недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства Якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін — в разі виконання угоди обома сторонами — в дохід держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу, лише в однієї зі сторін все одержане нею за угодою має бути повернуто другій
стороні, а одержане останньою, або належне їй на відшкодування виконаного, стягується в дохід держави. Господарський кодекс України Стаття 208. Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним - Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею, а також все належне з
неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї зі сторін усе одержане нею має бути повернено другій стороні, а одержане останньою, або належне їй на відшкодування виконаного, стягується за рішенням суду в дохід держави. - У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.
|
