|
Як подолати протистояння між судами і ЗМІ, і Чи можна спростувати оціночні судження Адвокат, старший викладач факультету правничих наук НаУКМА
Спілкування з журналістами в рамках серії семінарів «Судова влада та ЗМІ» (проекту USAID «Україна: верховенство права») примусило особисто мене замислитись над багатьма питаннями. Наприклад, помітне і неозброєним оком протистояння, яке проходить по лінії ЗМІ – суди.
Як і будь-яке непорозуміння, воно, з-поміж іншого, живиться емоціями, а емоціям, як відомо, не притаманне раціо. Але чи тільки емоціями?
Дві площини
Взаємини ЗМІ і судів можна розглядати принаймні в двох площинах: ЗМІ (журналіст) як сторона в процесі і суди – як об’єкт журналістської уваги при виконанні ними своїх професійних обов’язків. При цьому від судів при винесенні рішень вимагається справедливість, компетентність і неупередженість, а від ЗМІ – відсутність зазіхань на авторитет суду (плюс все те, чим має відрізнятись справжня журналістика).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 березня 1979 р. у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства зазначено: «що ж до вислову «авторитет суду», він означає, зокрема, що суди є органами, на які покладено завдання оцінювати юридичні права і обов’язки та виносити рішення стосовно спірних питань, а також, що громадськість визнає їх саме такими, і що їхня спроможність виконувати цей обов’язок викликає повагу й довіру».
Отже, презюмується, що суди в силу своєї ролі і місії мають викликати довіру і повагу в громадян держави. А ЗМІ, які формують громадську думку, повинні діяти у спосіб, аби уникати безпідставних нападок на суди, бо такі нападки не сприяють становленню і існуванню поваги і довіри.
Думка про роль і дії судів і ЗМІ абсолютно слушна і для нашої країни – вкрай актуальна, оскільки загальновідомим є факт, що переважна більшість громадян нашим судам не довіряють. Тобто у більшості українців (поза залежністю від того, чи мають вони якусь конкретну справу в суді, чи ні) існує думка, що «зв’язуватись» з судами є справою невдячною, затратною, а справедливий розгляд справи залежить не тільки і не стільки від аргументованості позиції, скільки від наявності зв’язків і кількості грошових знаків. І така думка не тільки не спростовується в ЗМІ, а навпаки підігрівається.
І на сьогодні невдячною є робота з пошуку відповіді на традиційне запитання: «Хто винуватий», що все так склалось? Чи то система загалом дає збій, чи окремі випадки суддівської недобропорядності роздмухуються до масштабів цілої країни?
Думка, що шкодить усім і приклади з практики
Очевидно одне: думка про «збанкрутілу» судову систему шкодить всім. Громадянам, оскільки вони зневірились у правосудді. Суддям, позаяк навіть законне і обґрунтоване рішення, незручне для когось, може стати підставою для цілої інформаційної кампанії, яка проводитиметься в комфортному для неї середовищі стереотипів «продажних суддів».
Вихід з цього замкненого кола є. Але він передбачає обопільну працю судів і ЗМІ.
У журналістському середовищі мають впроваджуватись стандарти висвітлення роботи судів, засновані на вже згаданих мною принципах, а суди, в свою чергу, мають відповідати законними і справедливими рішеннями. Відхід від цього – це шлях в нікуди. А це покладає тягар відповідальності на кожного конкретного суддю при виконанні ним своїх функцій із відправлення правосуддя, як не наївно це звучить. І, чесне слово, в моїй практиці я бачу і відмічаю такі, по міліметру, просування.
Аби не бути голослівною, наведу кілька прикладів.
Однією з умов звернення до Європейського суду з прав людини є вичерпання заявником всіх засобів захисту на національному рівні (за винятком випадків, коли існуючі способи захисту права є апріорі неефективними). Зазначена умова є оптимальною, оскільки дозволяє державі самій виправити допущену помилку. Наприклад, коли суд апеляційної або касаційної інстанцій скасовує незаконне і необґрунтоване рішення. Тоді рішення змінюється, ухвалюється нове або справа скеровується на новий розгляд.
В обох у подальшому згаданих мною випадках апеляційний суд відкоригував рішення своїх колег з першої інстанції, що і надихнуло мене на наївно-оптимістичні висловлювання. А ще це дозволило мені звільнитись з полону міфу про незначну ефективність апеляційного перегляду справ.
Отже, випадок перший
Заявляється позов до видання за стандартною схемою: захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації. Нюанси справи: захищаються особисті немайнові права померлої людини, а інформація, яку вимагається спростувати, міститься в запитанні.
Я знаю, що на сьогодні в середовищі правників не існує єдиного погляду на питання захисту честі, гідності і ділової репутації покійних. Наприклад, мені відомі прихильники концепції, що українське законодавство такий захист дозволяє.
Я до цієї категорії не належу, оскільки ще з університетської лави мені відомо: особисті немайнові права (якими є право на повагу до честі, гідності і ділової репутації) є невідчужуваними. Переконуюсь у правильності своєї позиції за допомогою положень Цивільного кодексу України. Так, відповідно до ст. 269 ЦК України особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою, такими правами особа володіє довічно. Стаття 271 ЦК України встановлює: «зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя». Згідно із ст. 272 ЦК України «фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно». Виключення складають тільки неповнолітні, або повнолітні, які за віком або станом здоров’я не можуть реалізовувати права самостійно.
Частина 2 ст. 277 ЦК України визначає правило, відповідно до якого «право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім’ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам». Зверніть увагу, йдеться лише про право на відповідь або спростування недостовірної інформації, тоді як захисту права на повагу до честі і гідності присвячено окрему статтю ЦК України (297).
Назване питання розтлумачене постановою Пленуму ВСУ від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій»:
«Роз’яснити судам, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред’явлено особою, про яку поширені такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер».
І хоча це роз’яснення писалось під час дії старого ЦПК, воно є актуальним дотепер. Тому особа вправі звертатись до суду за спростуванням відомостей про небіжчика в разі, якщо поширені відомості прямо чи опосередковано порочать саме позивача.
Суд першої інстанції захистив особисті немайнові права померлого, ухваливши спростувати недостовірне… питання. Така інновація не була обійдена увагою в апеляційному суді. Її уважно розглянули, оцінили, але з нею не погодились. «Право ставити запитання є складовою права на висловлювання, закріпленого в ч. 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», – відзначив суд.
Одночасно суд вивчив питання добросовісності автора статті, констатувавши, що зловживання правом на свободу висловлювання в даному випадку не було, оскільки зібрані журналістом матеріали надали йому можливість висловитись саме у такий спосіб, як це мало місце.
На жаль, питанню щодо можливості захисту особистих немайнових прав померлої особи увага не надавалася. Чекатимемо, яким шляхом піде практика.
Другий випадок
Другий випадок – не менш цікавий. Газета позивалась до іншої газети (фігурально висловлюючись, бо позов у визначенні суб’єктного складу був бездоганним), вимагаючи спростування недостовірної інформації та відшкодування немайнової шкоди.
Такий прогресивний і цивілізований спосіб з’ясування відносин між виданнями не є новим, але даний випадок не був позбавлений пікантних моментів.
Наприклад, я надзвичайно повеселилась, коли з-поміж інших обґрунтувань доброї ділової репутації позивача зазначалась його участь у конкурсі «Тварина року». І хоча ця згадка містилась в переліку інших поважних відзнак і нагород, погодьтесь, вона не може не викликати посмішку.
Позивач просив спростувати такі інформаційні фрагменти авторської статті: «…два місяці газета «ХХХ» фактично вела на нього «полювання» (хоча і вистрілювала «холостими набоями», бо наводила переважно перекручені, або взагалі висмоктані з пальця факти)», «… будь-яку проплачену «замазуху» у ЗМІ…», «… журналістика перетвориться на звичайного ката».
Суд першої інстанції позов частково задовольнив, перше з трьох висловлювань було визнано недостовірною інформацією, яку позивача зобов’язано було спростувати. Частково задовольнив і позовні вимоги щодо відшкодування немайнової шкоди – за умови повної відсутності доказів її наявності і розмірів.
При цьому суд (1) не вивчив питання оспорення «розчленованого» позивачем для цілей позову цілісного речення та зміни або не зміни ним первісного смислового навантаження внаслідок такої некоректної операції; (2) не дослідив обставину належності його (в переважній більшості елементів) до оціночних суджень; (3) проігнорував подані відповідачами докази підставності такого оціночного судження.
Відповідно до ст. 47-1 ЗУ «Про інформацію» оціночні судження не підлягають спростуванню. А ще вони не підлягають спростуванню з точки зору здорового глузду і з огляду на практику ЄСПЛ, рішення якого мають застосовуватись в Україні як джерело права (ст. 17 ЗУ від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»). Звернусь тільки до хрестоматійного рішення Суду у справі “Лінгенс проти Австрії”: «на думку Суду, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (...)».
Але не слід забувати
Не слід забувати, що ця тиражована правова позиція Суду є неповною. Завжди треба пам’ятати її продовження: «У зв’язку з цим Суд зауважує, що факти, на яких пан Лінгенс ґрунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність».
Тобто недостатньо посилатись на те, що поширеним виявилось оціночне судження. Необхідно доводити його підставність, аби уникнути обвинувачення в зловживанні правом на свободу висловлювань.
Апеляційний суд рішення районного суду змінив, у позові відмовив у повному обсязі. Отже, не все так погано, правда?
|
