№42(126)
18 жовтня 2007 року
|
|
Законодавство у сфері медіа Які проблеми? Які перспективи! Експерт Інституту Медіа Права
Законодавство у медіасфері, як, напевно, і решта законодавства є досить несистематизованим і суперечливим. Причини дві. По-перше, законодавство приймалося в різний час за різної політичної ситуації. А, по-друге, – мало хто з Верховної Ради розуміється на цих питаннях і готовий до змін. Ставлення до медіасфери зводиться до наступного: це не найважливіші питання, їх змінювати в цілому не варто, а в деяких випадках слід «закрутити гайки», аби ці журналісти не совали носа куди не треба.
Проте навіть за такої ситуації Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації завше був об’єктом торгу з-поміж народних обранців, і той, хто ним «володів», суттєво впливав на його діяльність. Найбільш сприятливим часом для роботи над помилками у медійному законодавстві, на мою думку, можна назвати час головування Миколи Томенка та Андрія Шевченка. Найбільш беззмістовним – час головування пана Правенка, коли активно розроблявся і так само «активно» провалився в другому читанні Закон про суспільне мовлення, було ухвалено нову редакцію Закону про телебачення і радіомовлення, яку експерти визнали найбільш проблемною за останні роки.
Тож на сьогодні продовжують діяти закони, що регулюють сферу медіа, і які потребують змін, почасти нагальних.
Закон «Про інформацію»
Цей Закон є основоположним як для медійного, так і для інформаційного законодавства загалом, водночас, він лишається найбільш дискусійним.
Серед причин, передусім, те, що закон морально застарів. Його було ухвалено на початку 90-х, і на той час він вважався одним із найпрогресивніших у Європі. Але прогрес не стоїть на місці і нині означений Закон уже не враховує специфіку засобів поширення інформації і доступу до неї. По-друге, на сьогодні відсутнє єдине бачення майбутнього закону. Хтось воліє ухвалити його в новій редакції, хтось – залишити його трохи не декларативним, а доступ до інформації регулювати окремим законом.
Тим часом, Кабінет Міністрів розпорядженням № 653-р від 15 серпня 2007 р. взагалі доручив розробити до 2009 р. Інформаційний кодекс. Що, на думку автора (який хоча і є прихильником кодифікації), абсолютно безвідповідальний вчинок. Зрештою, немає розуміння між українськими та європейськими експертами, адже останні під законом про інформацію розуміють закон про доступ до інформації.
Проблеми Закону починаються з перших статей, де, зокрема, дається досить суперечливе визначення поняття „об’єкт регулювання інформації” як відомостей про (…). Згадуючи своїх викладачів, досить чітко пам’ятаю, що давати визначення поняття через саме поняття є неприпустимим для законодавчої техніки (тлумачні словники визначають інформацію як синонім відомостей. Цим само грішать і державні стандарти).
Основною проблемою Закону однозначно можна назвати регулювання доступу до інформації. Це стосується не лише інформаційних запитів як одного із джерел офіційної інформації, але й інформації з обмеженим доступом.
Статті, що встановлюють порядок подання і розгляду інформаційних запитів, містять чимало недоліків. Зокрема, занадто великий термін розгляду і неточний перелік осіб, що зобов’язані відповідати на інформаційні запити. Наведу приклад: за чинною редакцією Закону органи місцевого самоврядування можуть досить легко відмовити у наданні інформації лише через те, що вони не включені до переліку осіб, які зобов’язані це робити. Такої ж думки дотримується Конституційний Суд України і Генеральна прокуратура. Колеги-юристи розповідали, що прокуратура відмовляла їм у наданні інформації на тій підставі, що, на її думку, прокуратура не належить до жодної з гілок влади.
Автор і сам подавав запит до прокуратури. І хоча прокуратура м. Києва й надала відповідь, прокуратура Шевченківського району зробила вигляд, що запит до неї не потрапив. Судові процеси за позовом до Конституційного Суду і Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, які Інститут Медіа Права розпочав торік, наразі тривають.
Окрім того, лишається невирішеним питання щодо подачі інформаційних запитів до приватних компаній. Зокрема, це стосується питання отримання екологічної інформації. Наприклад, ви навряд чи зможете отримати інформацію щодо використання великими хімічними підприємствами очисних споруд.
З-поміж інших проблем Закону можна визначити проблему присвоєння грифу обмеженого доступу до документів та наявність численних теоретичних та «мертвих» положень. Це стосується статей, що визначають галузі та види інформації тощо.
Закон України «Про телебачення і радіомовлення»
Закон так само приймався в першій половині 90-х і вже неодноразово ухвалювався в новій редакції, остання з них – у 2006 р. Але навіть після ухвалення останньої редакції експерти змушені готувати нові зміни до нього. Звісно, Закон містить деякі позитиви – зокрема, було ухвалене положення про обов’язкове затвердження телерадіоорганізаціями редакційних статутів, утворення редакційних рад, що мало б забезпечити баланс інтересів трудового колективу та власників, оприлюднення відомостей про засновників, щоправда, першого рівня. Ще один позитив стосується національних теле- та радіокомпаній. Ці два мовники отримали право на власні громадські ради, які, щоправда, окрім подачі кандидатури президента, більше ні на що не уповноважені.
Проте Закон містить достатньо проблем: з порядком ухвалення редакційних статутів, повноваженнями редакційний рад, квотами на участь іноземців у статутних фондах телерадіокомпаній, концентрацією медіавласності тощо. Негативом нової редакції експерти вважають те, що майже не прописані статті, які б визначали права телерадіожурналістів.
Закон про пресу
Закон про пресу є одним із найстарших у медіазаконодавстві. Фактично, цей Закон був вельми невдалим перекладом Закону СРСР про пресу. Про це свідчить лише той факт, що в Україні створена досить складна система заснування друкованих видань.
Спочатку особа має зареєструвати назву видання, що, власне, дає цій особі право на видання, скажімо, газети «Сім п’ятниць». Однак, якщо особа хоче її готувати не самостійно, то вона має знайти юридичну особу – редакцію, що видаватиме це видання, або заснувати її самостійно, наприклад, у формі ТОВ «Редакція газети «Сім п’ятниць», і укласти з нею угоду. Така схема могла б не викликати особливих питань, але Закон часто плутає поняття „засновник назви” та „засновник редакції”, що створює плутанину.
Зазначимо, що основна проблема – як закону, так і положення про реєстрацію друкованих видань – полягає в самому факті реєстрації друкованих видань, яка, на думку автора, не лише є недемократичною, але й принизливою. Для того щоб розпочати видання, потрібно подати заяву і відповідні документи, сплатити мито, але ці документи до того ж мають пройти юридичну експертизу, де за волею чиновника можуть дати як позитивний, так і негативний висновок, що автоматично призводить до видачі або невидачі свідоцтва про реєстрацію. Така ситуація може виникнути, якщо до влади (зокрема, локальної) прийдуть менш демократичні сили.
Крім того, Закон не містить жодної згадки про Інтернет-видання і, як наслідок, не надає їм права та обов’язки, які надаються традиційним друкованим ЗМІ.
Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»
Цей Закон, безперечно, є найменш демократичним із усіх, що тут згадуються. По своїй суті він є прекрасним інструментом піару депутатів та чиновників усіх рівнів. Варто зазначити, що цей піар відбувається за гроші платників податків з абсолютно незрозумілою метою. Точніше, мета цілком зрозуміла – використати ЗМІ для збільшення власного рейтингу і формування громадської думки.
Основна і досить суттєва вада Закону (враховуючи той факт, що сам Закон – вада) – досить непрозорий порядок акредитації. Для того щоб журналіст медіа зміг акредитуватися, засіб масової інформації має подати відповідне подання або сам журналіст має подати документи про професійний фах або рекомендації від професійного об’єднання журналістів. Це означає, що журналіст має носити з собою не лише документи, що посвідчують особу, але і диплом вищого навчального закладу. А відтак, Закон абсолютно не враховує той факт, що частина журналістів може ще не мати диплому (студенти старших курсів), не мати його взагалі, тобто бути журналістом де-факто, може працювати фрілансером або бути журналістом Інтернет-видання.
На думку автора, Закон має бути скасований, а окремі його положення внесені в інші закони.
Закон України «Про рекламу»
Закон про рекламу є таким само нестабільним, як і Закон про телебачення і радіомовлення. До нього постійно вносяться правки, які прикривають ті чи інші дірки.
Чинна редакція залишає невирішеними питання щодо спонсорства на телебаченні, реклами алкоголю та тютюну. Чергові зміни, що ухвалені в другому читанні Верховною Радою 5-го скликання, мали б вирішити бодай деякі проблеми, проте наразі невідомо, коли буде ухвалено ці зміни. Крім того, основною проблемою Закону є його неналежне виконання і контроль з боку держави, і велике лобі рекламного ринку, яке чинить спротив будь-яким змінам, особливо соціального спрямування.
Закони про вибори
Закони про вибори («Про вибори народних депутатів», «Про вибори депутатів місцевих рад», «Про вибори Президента України») містять положення про порядок проведення засобами масової інформації передвиборчої агітації. Це стосується як подачі матеріалів суб’єктів виборчого процесу, так і правил діяльності цих ЗМІ під час виборів. Традиційно перед кожними виборами до цих законів вносяться поправки, які латають ті чи інші прогалини. Це призвело до того, що закони в частині проведення агітації є неузгодженими і містять багато дурниць, які почасти ставлять ЗМІ у досить неоднозначне становище. Варто лише згадати норму закону, за якою протягом 20-ти діб до і після виборів забороняється коментувати програму політичної сили, яка давала на цьому ж телеканалі рекламу чи агітацію.
Зі свіжого прикладу можу навести зміни, ухвалені 1 червня 2007 р., до Закону України «Про вибори народних депутатів». Зміни стосувалися порядку проведення позачергових виборів, які не були належно прописані у законі, і, зокрема, стосувалися проведення передвиборчої агітації.
Закон було доповнено ст. 102-6, яка розроблялася на основі пропозицій експертів, що входять до Громадської ради з питань свободи слова та інформації, зокрема, експертами Інституту Медіа Права, Індустріального телевізійного комітету, Незалежної асоціації мовників тощо.
З-поміж змін, запропонованих експертами, депутати зголосилися внести в узагальнений законопроект лише деякі. Це зміни щодо термінів проведення агітації, обов’язок для всіх друкованих засобів масової інформації містити назву замовника агітаційного матеріалу. Така норма є вельми позитивною, адже це бодай якось обмежило безмежну публікацію «джинси» у друкованих ЗМІ.
Також серед позитивних змін слід зазначити появу вимоги щодо відображення повної назви замовника агітації на телебаченні та звуження засобів для проведення агітації за кошти державного бюджету.
Тим не менш, левова частка змін лишилася поза увагою депутатів.
Кримінальний кодекс України
Автору не хотілось би заглиблюватися у статті, що стосуються діяльності обчислювальних машин та мереж, адже ця тема потребує окремого дослідження.
Серед статей Кримінального кодексу викликає стурбованість застосування ст. 171 «Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» – основної статті, яка захищає права журналістів. За ст. 171 санкція за перешкоджання діяльності журналіста – обмеження волі на строк до трьох років. Однак на практиці важко згадати випадок, коли б ця стаття була застосована. Гучна справа Калашникова теж не доведена до логічного розв’язання і наразі журналісти шукають правди в Європейському суді з прав людини.
Кодекс про адміністративні правопорушення
Кодекс про адмінправопорушення також містить одну важливу, але фактично мертву статтю. Стаття 212-3 встановлює відповідальність за ненадання відповіді на інформаційний запит. Автор радить цитувати цю статтю в кожному інформаційному запиті – практика свідчить, що це хороший стимул для вчасного отримання відповіді. Проте, зважаючи на відносно невеликий розмір штрафу (від 255 до 425 грн) і незрозумілий порядок його стягнення, можливість притягнення до відповідальності посадової особи малоймовірна.
Закон про захист суспільної моралі
Закон, ухвалений з подачі колишнього генпрокурора пана Васильєва, створив більше проблем, ніж користі, яку він би міг привнести.
Перше питання стосується еротики і порнографії. В Україні ніхто, крім Комісії з питань моралі, достеменно не знає, що таке порнографія, точніше – мало хто може провести кордон між цими двома явищами. Можливо, це б не було такою проблемою, але, на відміну від еротики, порнографія заборонена і за її трансляцію телеканали можуть мати санкції у вигляді попередження або позбавлення ліцензії.
На відміну від багатьох проблем, розв’язати цю досить просто. Немає сенсу дозволяти одне і забороняти інше. Якщо особа захоче отримати порнографію, вона це зробить без надмірних зусиль. Неможливо заборонити Інтернет, а в Інтернеті є все, лише плати за це гроші. Більш того, варто згадати відому справу проти видавця Hustler – Ларрі Флінта, який добився того, що заборону на порнографію де-факто визнано обмеженням свободи слова. На думку автора, достатньо обмежити доступ до такої продукції за допомогою кодування або продажу лише повнолітнім у спеціалізованих для того місцях.
Більшою проблемою є заборона на показ продукції, що пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропагує фашизм та неофашизм; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; пропагує невігластво, неповагу до батьків; пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнокуріння та інші шкідливі звички.
Таке розмите і громіздке формулювання дозволяє притягнути більшість ЗМІ до відповідальності, адже показ кадрів паління чи програма про фашизм чи неофашизм, або звичайнісінький бойовик може бути розцінений як пропаганда ворожнечі.
Причому таке притягнення матиме вибірковий характер і слугуватиме радше засобом економічної боротьби. Адже до цього часу прокуратура не зреагувала на жодне звернення щодо поширення ворожнечі під час виборчої кампанії.
P.S. Автор не ставив за мету відобразити всі проблеми – їх перелік, напевно, не вмістився би і в десяток номерів «ЮГ». Адже за кожним із цих законів можна підготувати чималенький звіт. Наразі можу сказати: щойно запрацює Верховна Рада, Кабінет Міністрів може повторно внести закон про роздержавлення друкованих ЗМІ, який потребуватиме суттєвого доопрацювання. На черзі – закони про вибори, які знову треба змінювати – і робити це негайно, адже нема жодної гарантії, що завтра не буде нових виборів. Не варто забувати і про Закон про телебачення, до якого автор спільно з іншими експертами вже кілька місяців готує зміни. Та й Закон про інформацію, який так само в будь-який момент може з’явитися у Верховній Раді.
|
