№23(107)
07 червня 2007 року
|
|
Як унеможливити легітимацію беззаконності Тези до теми в сучасному українському контексті Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Неправомірна поведінка, неналежне використання, невиконання та недотримання правових норм можуть стати соціальною практикою. До цього спонукає така, що має ознаки системності сумнівна з огляду на її правомірність поведінка посадових осіб держави, політиків та юристів. Все це може призвести до встановлення беззаконності в країні та обернутися руйнуванням засад держави та правопорядку. Застосовуючи розробки теорії та філософії права* до обставин, що нині мають місце в Україні, хотілося б висловити та окреслити, без претензій на істинність та довершеність, кілька тез щодо унеможливлення легітимації беззаконності. Додамо, що під «легітимацією беззаконності» далі розумітиметься процес суспільного визнання, пояснення і виправдань невідповідності дії осіб, фактів, суспільних відносин праву, законам, підзаконним нормативно-правовим актам держави.
Правомірна поведінка – необхідна умова законності та правопорядку
Правомірна поведінка – це вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права. Зворотно, логічно називати дії, які суперечать приписам правових норм або основним принципам права неправомірною поведінкою. Останнє, треба визнати, є реальністю, дійсністю. Про різні прояви такої поведінки читаємо у щоденних зведеннях правоохоронних органів, спостерігаємо на власні очі (наприклад, порушення правил дорожнього руху). Значні масштаби неправомірної поведінки, її безкарність можуть сприяти утвердженню незаконності. Й навпаки, правомірна поведінка сприяє встановленню законності, що зумовлює встановлення в суспільному житті правопорядку. Відтак, правопорядок постає як певний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.
Чинність і діючість нормативно-правових актів
Поняття юридичної чинності та діючості слід розрізняти. З погляду теорії права не всякий діючий нормативний правовий акт є юридично чинним. Крім того, суспільні відносини можуть регламентуватися нормами, які суперечать юридично чинним правовим нормам. Звичайна людина, треба визнати, необізнана з тонкощами юридичної теорії, і часто сприймає те, що бачить як належне. Особливо коли їй про таку належність говорять і ті, хто називає себе юристом. Юристи, як відомо, теж бувають різної кваліфікації. Крім того, вони не рідко (точніше, часто) бувають упередженими – зважаючи на інтереси тих, кого вони представляють. Відтак, юристи почасти можуть, свідомо чи несвідомо, плутати поняття «діючий» та «чинний» правий акт. Слід мати на увазі й те, що утвердження певної практики, що суперечить чинним нормативно-правовим актам, з часом може призвести до легітимації такої практики. За певних умов норми такої практики можуть навіть бути легалізованими. Це, в свою чергу, може спричинити як мінімум суперечності, а як максимум існування паралельних, умовно кажучи, «правових систем», чи навіть заперечення права, закону як таких.
Юридична чинність до моменту встановлення зворотного
Нерідко можна почути висловлювання про те, що, наприклад, певний документ (діяння), є «незаконним», «нечинним», «неконституційним», «нікчемним». По-перше, це судження є оцінкою. По-друге, істотно, хто є суб’єктом такої оцінки. Аби такі оцінки мали правові наслідки, а не були звичайними висловлюваннями, вони мають бути висловлені уповноваженими на такі оцінки особами. По-третє, повинна існувати процедура встановлення юридичної нечинності.
Таке твердження, справедливості ради слід відзначити, може здатися спірним. Адже й донині юридично чинними можуть вважатися деякі застарілі закони, які ніхто не скасовував, але й останнім часом не застосовував. Так, наприклад, у Техасі, пише один американський автор, досить тричі представити жінку своїм знайомим як дружину, як та автоматично вважається дружиною. Ця норма залишається юридично чинною, але чи вона є діючою (через застарілість тощо) – залишається питанням.
Водночас, соціальна практика не може вважатися винятковим «легітимізуючим» чинником. Якщо прийняти це, то соціальна практика дій чиновників ряду посадових осіб держави та політиків упродовж лютого-травня цього року по суті легітимізували беззаконність (можливо, навіть легалізували її). Прийняття такого стану призводитиме до непевності, невизначеності, котра може зруйнувати засади, на яких ґрунтується як суспільство, так і держава.
Тому видається виправданим існування механізму (способу), за допомогою якого певна правова норма, акт тощо визначається юридично нечинним (судова чи адміністративна процедура). Інакше акти, дії повинні вважатися юридично чинними до встановлення зворотного у встановлений спосіб уповноваженою особою.
«Теорія ухилення від закону» спонукає до сваволі та заперечення права
Розмірковуючи про нинішні перипетії навколо дій посадових осіб органів державної влади, народних депутатів мені пригадалася одна жвава філософсько-правова дискусія кількарічної давності. Один знаний теоретик права розкритикував працю колеги, яка протиставляючи право природне та право позитивне, категорично розкритикувала, на думку теоретика, вимогу законності.
Відгук теоретик був суворим: «така собі «атака» на законність, виправдовування «теорії ухилення від закону», можливості порушення законності у випадках, якщо зміст законів, на думку виконавців, не відповідає природно-правовим засадам, навряд чи є беззастережно гуманними. Адже в умовах руйнації законності люди позбавляються такого блага, як впевненість у визначеності, безпечності, дозволеності їхньої поведінки та її наслідків. А ця впевненість є, у багатьох випадках, корисною, цінною властивістю того соціального порядку, того суспільного режиму, в якому існує людина».
Не торкаючись змісту цікавої, однак, тут не зовсім доречної дискусії, уточнимо, що теоретик поставив питання про одну «дрібницю»: «саме хто, який суб’єкт ставитиме законам такий (або протилежний) діагноз?». І констатував, що «на це запитання в книзі відповіді немає». Переглядаючи останнім часом виступи, заяви в ЗМІ ми знаходимо відповідь на ці запитання: це роблять політики. І допомагають їм у цьому юристи.
Юрист має публічний обов’язок підтримувати правопорядок
Юристів умовно можна поділити на дві групи: тих, які працюють на державу, та тих, які працюють на приватних осіб. Це і визначає сутність їх функціональних обов’язків. Перші, здавалося б, мають більше опікуватися загальним благом, тоді як другі – окремим благом. Водночас, чи не має кожен юрист обов’язок опікуватися інтересами правопорядку, бути – незалежно від місця роботи, клієнта (держави чи приватної особи) – службовцем правосуддя? І не лише тому руйнація правопорядку призведе до зникнення потреби в юристах. Але ще й тому, що юрист відповідає за стійкість «фундаменту» співжиття, суспільства, держави. Проводячи аналогію з будівництвом: якщо юрист не закладатиме міцного фундаменту, не слідкуватиме, щоб його не було зруйновано, то одного дня вся будівля може завалитися.
Відтак, популяризація «теорії ухилення від законності» (чи то правомірності; ми не акцентуємо тут на відмінності між правом і законом, однак підкреслимо думку, що нагляд за дотримання законів включає і нагляд за дотримання інших нормативно-правових актів), породжує не тільки безкарність, безвідповідальність, але й руйнацію правопорядку.
Наостанку ще одна думка. Сьогодні ми часто говоримо про права та право. Зокрема, про права людини. Дедалі рідше йдеться про обов’язки. А також про захист держави. Стереотипним вже можна вважати уявлення про державу як про апарат насильства, проте не варто забувати, що при всій недосконалості інституту держави (а чи не є він таким через недосконалість людини?), серйозної йому альтернативи поки нема. Як цінний інститут держава теж потребує захисту і захисту за допомогою права в тому числі.
* Використано теоретичні розробки, зокрема, визначення термінів «законність», «правопорядок», «правомірна поведінка», «реалізація правових норм» та інших професора ЛНУ Петра Рабіновича (зокрема, за його книгою «Основи загальної теорії держави і права» (2002)). Пряма мова О. Мороз, голова ВРУ України: «Чи правомірна Верхова Рада у своїх діях, вчинених вчора і запланованих на сьогодні? Основна умова і основний висновок, який зробив парламент вчора (він абсолютно правомірний), що сьогодні прийнятий Указ Президента у зв’язку з його неконституційністю не передбачає для нас правових наслідків. Більше того, ст. 60 Конституції передбачає відповідальність за надання розпоряджень, наказів тощо і виконання їх, якщо вони носять характер незаконний, антиконституційний. Тому парламент діє у чіткій відповідності із Конституцією і своїм Регламентом і далі буде діяти так само». (Витяг: Текст виступу О. Мороза у дебатах про політичну ситуацію на пленарному засіданні 3 квітня 2007 р., ВРУ) ВРУ: «Верховна Рада України звертається до всіх посадових осіб, органів державної влади з вимогою неухильно дотримуватись положень ст. 60 Конституції України, згідно з якою ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинне розпорядження чи накази, і нагадує про юридичну відповідальність за видання та виконання таких розпоряджень чи наказів». (Витяг з огляду «Пленарного засідання третьої сесії ВРУ п'ятого скликання», 24 травня) Партія Регіонів: «Свавільне рішення Президента України від 2 квітня 2007 р. похитнуло українське суспільство … Пильна увага парламенту до нахабного нехтування законодавства Президентом, певною мірою, відобразилась у постанові Верховної Ради України № 601-V про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для вивчення питань аналізу стану додержання Конституції та законів України в нормотворчій та правозастосовній діяльності державних органів, посадових осіб, інших суб’єктів владних повноважень. Із перших кроків роботи Комісії було виявлено численні порушення законодавства Президентом України… За результатами проведеного юридично-правового аналізу слід визнати, що даний Указ Президента дійсно виданий із порушенням Конституції України. … Тому, керуючись ст.ст. 19 та 60 Конституцій України Указ Президента не підлягає виконанню та повинен бути скасований або визнаний неконституційним. … Голова Тимчасової спеціальної комісії В. Хара» (Витяг: стаття «Для Президента закони не писані», «Официальный информационный сервер» Партії Регіонів України, 06.04.2007 р.)
|
