№17(101)
26 квітня 2007 року
|
|
Конституційне протистояння – праворозуміння, інтелекту та дотепності Справа щодо конституційності дострокового припинення повноважень ВРУ Головний редактор «Юридичної газети», к. ю. н., магістр права (США), науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, доцент факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Ця справа була, є і буде резонансною. Соціально – через доленосність дострокових парламентських виборів. Етично – оскільки люди бажають відшукати правду або ж принаймні знати, хто «правіший» (міркуючи: може це ті на чиєму боці не лише більше правди, але й права?). Політично – через надії, покладені інституційно на КСУ як арбітра в запеклій політичній суперечці вирішувати спори за Конституцією і правом.
І юридично – з багатьох причин. Зокрема, через незадоволену потребу незаангажованих, але небайдужих і досвідчених юристів в авторитетному, обґрунтованому правовому вирішенні спору. Адже не секрет, що його пошук для багатьох правників – головоломка.
Вважалося, що і для КСУ, який ще не ухвалював рішень у новому складі (йдеться про рішення в справах, а не процедурні ухвали), ця справа стане спробою врятувати свою «колективну репутацію». Попри наперед неблаговидні прогнози, КСУ колективно таки активно взявся за розгляд справи.
Поки суд розглядав справу, швидкоплинні політичні події дещо деактуалізували очікуване рішення. Йдеться, передусім, про альтернативну спробу достроково припинити повноваження ВРУ шляхом виходу із фракцій «опозиційних депутатів» (хоча можна сказати й так: актуалізували нове питання для КСУ).
Для правництва події в та навколо КСУ істотно значимі. Це навіть попри рішення КСУ, яким би воно не було. Спробую обґрунтувати свою позицію, базуючись на спостереженнях під час перебування впродовж трьох з половиною днів у КСУ. Зокрема, представивши кілька образів, які склалися в зв’язку з цим.
Образ конституційного спору
Розпочнемо з фабули. 53 народні депутати звернулися з конституційним поданням до КСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» від 2 квітня 2007 р. № 264.
5 квітня, коли голова КСУ перебував на «лікарняному», КСУ вирішив, однак неодноголосно, призначити суддею-доповідачем С. Станік. Як відзначила «сторона Президента», у спрямованій їй відповідній ухвалі КСУ «про розпис справи», стояла дата 3 квітня. Це питання підняли з натяком на процесуальне порушення. Відтак, зі слів заступника голови КСУ судді В. Пшеничного, який головував на «процедурному» засіданні 5 квітня, стало зрозуміло, з датою вийшла помилка. Прикро!
Це визнання відбулося вже під час розгляду справи 17 квітня. Саме 17 квітня, а не 11, як планувалося. Перенесення спричинили заяви ряду суддів «про неможливість брати участь у розгляді справи … доки суддям не будуть забезпечені умови для неупередженого розгляду і ухвалення правосудних рішень». 17 квітня були присутні всі судді КСУ, й вони у пленарному засіданні розпочали розгляд справи – у формі невідкладного конституційного провадження. Що, за словами суддів, зобов’язувало їх до 5 травня ухвалити рішення.
Аби «прискоритися», з ініціативи судді-доповідача С. Станік було ухвалено постанову, хоч із назвою невідповідною змісту, про те, що суд засідатиме в постійному режимі. У постанові навіть були вказані дати засідання – аж до 28 квітня, а якщо потрібно – й довше. Щодня, окрім вихідних. Ввечері 20 квітня, після чотириденного опитування представників сторін (і то не всіх), судді змінили своє рішення, ухваливши засідати і в суботу. Це справило враження, з одного боку, бажання не відтягувати з вирішенням справи, з іншого, – готовності більшості в КСУ найшвидше ухвалити рішення – проголосувати й розійтися.
Чотириста п’ятдесят слів 264 Указу Президента, як виявилося, стали «міцним горішком» для учасників конституційного провадження. За виключенням В. Шаповала, для якого виступи перетворилися, за його словами, в «лебедину пісню» у КСУ. Колишній суддя, відомий вчений-конституціоналіст перетворив судове засідання в справжній інтелектуальний форум. Для одних він став випробуванням, для інших – насолодою.
КСУ як конституційний брейн-ринг
КСУ до цього був, передусім, відомий, як суд права, а не фактів. Менш відомим і більш затіненим, але не менш значимим, є інтелектуальний вимір роботи КСУ. В цьому смислі він – такий собі конституційний брейн-ринг.
Якщо ззовні КСУ – це монолітний орган, який асоціюється з образом такого ж будинку, то в середині – це роздрібнений розрізнений організм, в якому час від часу відбуваються справжні битви. Щоправда, інтелектуальні. В цьому смислі КСУ – найвища школа права. Де кожен бажаючий волею-неволею стає студентом і професором права. Або і тим, і тим. Фізична втома, приспавши волю чи гординю, поневолі призведе до споглядання та мимовільного вняття. Останнє, підсвідомо може надломити корені переконань, або ж навпаки – їх укріпити. КСУ – це школа, де навіть скептики усвідомлюють вирішальне значення праворозуміння та філософії права. Де приходить усвідомлення, що єдиного розуміння того, що називається «право» немає і все залежатиме від обраного праворозуміння, за що доведеться відповідати.
Ця справа – не виняток. Професор Шаповал, зрештою, отримав гідну аудиторію. (Хто бажав, його почув.) Чи це була найбільш достойна в його кар’єрі аудиторія – судити важко. Однак те, що ця аудиторія даватиме оцінку його судженням, – це точно. Однак не лише пан Шаповал відчував себе екзаменованим.
Пану Мірошниченку ще більше довелося відчути себе студентом. Часом засипаним запитаннями. Пригадуєте, запитання на кшталт поставлених суддею і професором П. Стецюком: «Назвіть, будь-ласка, прізвище авторів праць з конституційного права…». Пригадалося подібне запитання, за відповідь на яке на юрфаці ставлять «трійку». Ю. Мірошніченку в цьому питанні довелося піти на перескладання. Однак він справив і залишив по собі позитивне враження, зокрема за те, що процитував працю професора Шаповала – свого опонента. Останнього це приємно вразило, однак змістовно розчарувало. Через недосконале розуміння думок професора.
Благо, що з’являлися вільні дні. Причина: його опонент захопився роллю професора і не помітив, як опинився під шквалом запитань. Відтак, рекорд і прецедент: більш ніж 5-годинна лекція в один день. А згодом – ще більше для відповідей на запитання. Ображена тривалістю виступу, С. Станік сказала втомленому професору, що «треба було писати». Бо інакше важко збагнути позиції, що запитувати, тим паче, що запитувати, кажуть, треба.
І коли втомлений промовець заявив, що піде у відставку (з причин, які варті детальнішої уваги), було принаймні зрозуміло, чим далі займеться професор, якщо піде на пенсію – писатиме книгу про цю справу (про таке бажання він заявив під час розгляду). Проте здається, аби її видати, достатньо відредагувати стенограму виступу. (Цим може мої прохання до прес-служби КСУ втіляться принаймні частково.) І її матимуть нагоду прочитати поціновувачі «юридичного», а не «політичного» конституціоналізму.
Аргументи сторін
Найлегше було збагнути позицію 53 народних депутатів, яку представив Ю. Мірошниченко. Назвавши оцінки та твердження, подані в Указі, «умоглядними та непідкріпленими», представник, читаючи свою промову, зосередився на обґрунтуванні відсутності підстав для дострокового припинення повноважень парламенту, які передбачені ст. 90 Конституції України. Відтак, на етапі «запитань-відповідей» з’ясувалося ще кілька істотних позицій зазначених депутатів, точніше їх представника. Зокрема, говорячи про відповідальність парламенту за Конституцією, представник висловив переконання в тому, що її єдиною формою є вибори.
Аргументи позиції Президента, викладені його представником, були більш насичені та звучали переконливо. Позиція Президента про його не лише право, але й обов’язок достроково припинити повноваження парламенту обґрунтовувалися, як такі, що визначені в ч. 2 ст. 102 та деталізуються в інших положеннях Конституції. Підкреслювалося, що Президент керувався дискреційними повноваженнями, які випливали з функцій, передбачених Конституцією. В додаток наголошувалося на порушенні принципів суверенітету. Зрештою, відзначалося, що дострокове припинення повноважень ВРУ стало санкцією за вчинення конституційного делікту. Підкріпленням позиції мали слугувати приклади з зарубіжного досвіду, де «розпуск» парламенту внаслідок недотримання положень конституції – норма.
Під час розгляду справи було кілька, на мій погляд, яскравих моментів. В одному з них суддя В. Шишкін дійшов висновку: обидві сторони визнають вибори як форму (вид) політичної чи конституційної відповідальності парламенту. Різниця в позиції сторін – про які вибори йдеться: чергові чи позачергові. В інший день засідань, уже в формі «запитань-відповідей», суддя Шишкін поставив питання про те, чи не призведе (не має потенціалу створити передумови) визнання позиції про те, що єдиною формою відповідальності парламенту є чергові вибори, до того, що трапилося в Німеччині. Коли нацистська партія прийшла до влади шляхом демократичних виборів, а згодом узурпувала владу. Питання лишилося без відповіді 53 народних депутатів (воно їм не адресувалося), але сама логіка такого запитання лунала переконливо для розуміння позиції глави держави.
Рішення залежатиме від праворозуміння та способів тлумачення
Їх яскраво відобразило з’ясування позицій сторін під час розгляду справи.
Традиційне протистояння підходів до праворозуміння «позитивізму» і доктрини «природного права» було засліплене «внутрішнім» «нормативістським» протистоянням. І це, мабуть, виявилося для інтелектуально вимогливих правників інтригуючим розвитком подій.
Кажуть, прогнози – річ невдячна. Однак право – це виняток, бо саме цим і займаються юристи: прогнозують і здійснюють прогнози. Або ж принаймні припускають варіанти розвитку подій, й один із них збувається. Чим більше прогнозів – тим більше шансів, що вони збудуться. На вечір 20 квітня 2007 р. власні позиції висловили ще не всі представники сторін. Проте позиції вже прояснилися. Відтак, можна робити певні прогнози.
Перший. КСУ більшістю голосів визнає Указ 264 неконституційним. Вирішальними чинниками та, водночас, способами обґрунтування такого рішення може стати нормативіське праворозуміння за допомогою буквального (текстуального) тлумачення норми права. Іншими словами, судді виходитимуть з того, що Указом ухвалено «достроково припинити повноваження» ВРУ, що могло бути зроблено лише на підставі відповідної норми тексту Конституції. Не віднайшовши такої норми (зокрема, ст. 90 Конституції) в тексті Указу, вони постановлять, що «дострокове припинення повноважень» ВРУ відбулося не за Конституцією, отже, визнають Указ, принаймні в частині розпуску, неконституційним. Інше обґрунтування носитиме, по суті, допоміжний характер. Мотивами такого рішення можуть стати як щире внутрішнє переконання в правильності названих праворозуміння і способу тлумачення, так й неправові, зокрема політичні, чинники. В разі останнього праворозуміння та тлумачення відіграватиме, передусім, інструментальну роль – досягнення мети. Незгідні з рішенням про неконституційність підготують низку вартих уваги окремих думок, лейтмотивом яких стане критика монізму способу, обмеженості тлумачення. Залежно від гамми інших обраних способів дехто з «окремих» суддів може вдатися до жорсткої критики.
Другий. КСУ визнає Указ конституційним. Вирішальний чинник: «системне тлумачення». Що призведе до «широкого» або «адекватного» (це оціночні поняття) результатів тлумачення. Базою системного тлумачення може стати як «широкий позитивізм» (В. Шаповала), з посиланням на інші норми конституції, які уповноважували й навіть зобов’язували Президента припинити вчинення конституційно-правового делікту шляхом дострокового припинення повноважень парламенту.
Вартим відзначення результатом протистояння різних «ґатунків» нормативізму може стати їх новий розподіл на «вузький» та «широкий». Зокрема, останній з апелюванням до таких природно-правових категорій, як справедливість (різновид кельзенського нормативізму пізнього періоду).
Третій. Відмова ухвалювати рішення, ґрунтуючись на «доктрині політичного питання». Передумовами застосування такого підходу можуть стати, окремо чи в сукупності, прагнення дотримуватися послідовності в своїх рішеннях, втрата актуальності рішення КСУ, усвідомлення фактичної значимості предмета спору (наприклад, тривалість провадження призведе до юридичного чи фактичного унеможливлення проведення виборів 27 травня).
Варіант ухвалення рішення, ґрунтуючись винятково на доктрині природного права, видається малоймовірним через превалююче в умах суддів КСУ позитивістське праворозуміння. Однак слід очікувати апелювання до деяких природно-правових категорій – або в рішенні, або в окремих думках.
Окремі думки суддів КСУ стануть найцікавішими для юридичного вивчення. Поряд з рішенням, стенограмою і відеозаписом засідань, вони стимулюватимуть поступ українського конституціоналізму. «Поступ», кажуть, має позитивний контекст, однак висновки робити зарано.
|
