№13(97)
29 березня 2007 року
|
|
«Евакуаторам» – закон не писаний «Юридична газета»
За галасливим політичним різнобарв’ям нинішньої весни невмолимо губиться багато менш значних подій та явищ. Утім принаймні одна із березневих постанов Шевченківського районного суду м. Києва навряд чи залишиться непоміченою чималою громадою столичних автовласників. Адже нею, схоже, добігає, врешті-решт, свого логічного завершення майже п’ятирічна епопея різнопланових змагань між власниками та міською владою навколо визнання протиправності так званих евакуаторів.
Одні, щоправда, зітхають із полегкістю – можна відтепер тішитися недоторканістю власного авто, решта із легким жахом прогнозує чергове загострення в місті вже хронічної «пробкової» хвороби. А фахівці, що схильні бачити у проблемі, передусім, юридичні аспекти, машинально починають загинати пальці, пригадуючи попередні «підходи» до справи.
Фабула справи
Як відомо, історія запровадження евакуації приватного автотранспорту киян і гостей столиці на спеціальні «штрафмайданчики» веде відлік від майже легендарного рішення Київської міськради «Про встановлення Правил благоустрою території, паркування транспортних засобів, тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках у м. Києві» №47/207 від 26 вересня 2002 р.
Відповідно до Правил паркування транспортних засобів у м. Києві (Додаток № 2 до рішення Київської міської ради № 47/207 від 26 вересня 2002 р.) автотранспортні засоби могли бути піддані примусовій евакуації на відповідні штрафмайданчики, якщо вони створювали загрозу безпеці дорожнього руху, руху транспорту і пішоходів, а також заважали виконанню робіт з утримання доріг, зелених насаджень, будинків і споруд, розташованих біля дороги. Нововведення аргументувалося турботою про наведення порядку на вулицях міста і турботою про поповнення міської казни.
«Етапи великого шляху»
Очевидну незаконність низки положень Правил паркування транспортних засобів у м. Києві, котрі відверто суперечать ст. 92 Конституції України (за якою правовий режим власності, зокрема на авто, має визначатися виключно законом), намагалися встановлювати в судовому порядку неодноразово. Як згадувала свого часу «ЮГ» (№ 20 за минулий рік), із відповідним позовом до Шевченківського районного суду м. Києва ще в 2005 р. звернувся міський прокурор Василь Присяжнюк за ініціативою тоді ще народного депутата Леоніда Черновецького. 30 серпня 2005 р. суд повністю задовольнив позовну заяву, а 9 грудня цього ж року апеляційна інстанція залишила постанову суду в силі. Відповідним повідомленням Головного управління транспорту та зв’язку міської адміністрації евакуацію транспортних засобів за порушення правил паркування було припинено.
Утім напередодні третьої інстанції позивач із незрозумілих причин відмовився від подальшої участі у процесі. Новообраний мер Леонід Чернівецький, у свою чергу, виявився палким захисником збереження старого порядку речей. Відтак, рішенням від 16 червня 2006 р. Вищий адміністративний суд поновив легітимність примусової столичної евакуації, а з 27 червня міську прокуратуру очолив Євген Блажівський.
Новий позов було ініційовано вже приватною особою. Як повідомив нашому виданню ще восени минулого року її представник, партнер ЮФ «Магістр & Партнери» Сергій Власенко, в ході забезпечення позову було використано правове обґрунтування, подібне до торішнього. Відтак, жовтневий 2006 р. вердикт суду на користь позивача нікого принципово не здивував. «Це буде непоганим викликом на адресу суддів Київського апеляційного суду. Або вони погоджуються із відповідними висновками Шевченківського районного суду, або змушують громадськість підозрювати наявність якихось додаткових факторів впливу на суд», – пояснював «ЮрГазеті» свого часу відомий адвокат. Щоправда, справа надовго «зависла» в апеляції без особливих шансів на подальше просування.
«Вода камінь точить»
Помітно більший успіх, судячи з усього, судився іншому – майже синхронному адміністративному позову до цього ж районного суду столиці. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що кілька пунктів згаданого Додатку №2 (пункти 8.2 – 8.13) рішення Київської міськради №47/207, котрими свого часу було легалізовано примусове переміщення транспортних засобів, водії яких порушили правила зупинки і стоянки, було прийнято міською владою із перевищенням повноважень, наданих їй Конституцією та законами України.
На думку позивача, закон надає місцевим радам лише право розробляти правила благоустрою населених пунктів, тоді як притягнення до відповідальності за порушення Основний Закон відносить виключно до повноважень судових органів. До того ж позивач наполягав, що оспорювані положення не відповідають ч. 2 ст. 5, ст.ст. 152, 159, 182 КУпАП, якими встановлюються відповідні правила щодо відповідальності, зокрема, за порушення правил зупинки та стоянки транспортних засобів.
Відповідач, у свою чергу, посилався на ч. 2 ст. 5 КУпАП, п. 44 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ч. 2 ст. 22 Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ», відповідно до котрих до виключної компетенції міських рад належить встановлення правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку. На думку відповідача, правила паркування є складовою Правил благоустрою, за порушення яких встановлено адміністративну відповідальність ст. 152 КУпАП, а оспорені положення мають відсильний характер і визначають, які дії мають здійснюватись працівниками ДАІ при порушенні Правил, що, відтак, не є санкцією.
Суд не погодився із подібною аргументацію позивача, обґрунтовуючи, зокрема, свою позицію визначенням у ч. 2 ст. 5 КУпАП вичерпного переліку статей, який не містить посилання на ст. 122 КАпАП, де йдеться про порушення правил зупинки і стоянки, розміщення транспортних засобів на проїзній частині. Суд дійшов висновку, що закон уповноважує місцеві ради на встановлення правил щодо благоустрою населених пунктів, торгівлі на ринку, додержання тиші тощо. Тим часом, порядок зупинки і стоянки транспортних засобів встановлюється Правилами дорожнього руху України, а відповідальність за їх порушення передбачено ч. 2 ст. 122 КУпАП у вигляді попередження або штрафу від 0,2 до 0,5 неоподаткованого мінімуму доходів громадян.
Водночас, як зазначається у судовому рішенні, притягнення до відповідальності за порушення правил паркування, стоянки, зупинки – є функцією суду. Відтак, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
Що далі?
Отже, суд поновив право позивача шляхом визнання незаконним і скасуванням пунктів Додатку №2 рішення Київської міськради №47/207 щодо примусового переміщення транспортних засобів, водії яких порушили правила зупинки і стоянки.
За коментарями щодо перспектив подальшого перебігу подій, а також із низкою інших запитань редакція вирішила звернутися до представника позивача – адвоката АО «Солдатенко, Ситнюк та партнери» Євгена Крука.
|
