|
Зорислава Ромовська не продає свою наукову совіість
- Ви мріяли стати юристом?
- Моєю юнацькою мрією була медицина. І тільки медицина. Я бачила себе лікарем. Усе решта, так би мовити, стояло осторонь.
- Чому саме медицина?
- Важко сказати. Але мені подобалися кілька осіб, які були лікарями. Я вступала до Івано-Франківського медінституту і до «прохідного» мені не вистачило одного балу. Тож повернулася до рідного Косіва. Працевлаштуватися було практично неможливо. В суді щойно звільнилося місце секретаря судового засідання, яке мені запропонували. Я погодилася.
- А далі?
- На той час працівників суду агітували вступати на юридичний. Я отримала рекомендацію обласного суду й вступила на заочне відділення Львівського університету. Згодом перевилася на стаціонар. Дуже мені хотілося бути у Львові, серед студентства. Робота в суді дала мені певний досвід. Я вже бачила як працюють судді, адвокати, прокурори.
- Не було бажання згодом працювати в суді?
- На «розподілі» в мене був вибір. Під час навчання я була на практиці в обласному суді. І ось на «розподілі» декан Сокуренко запропонував мені лишитися на факультеті, а голова обласного суду Степан Бубик, – йти в судову систему. І так я опинилася в університеті.
- А любов до медицини?
- Вона залишилася. Але так склалася доля... Право, юридична професія – це так само, як і медицина, спосіб допомогти людям, просто в іншому вимірі.
- Чим вам пам’ятна робота у Львівському університеті?
- Мені видається, що я утверджувала еталон викладача. Зі студентами могли бути різні стосунки. І ось я наполегливо пропонувала інший формат: справедливе оцінювання, товариське ставлення незалежно від статусу в університеті, вимогливість до себе й загалом демократизм у відносинах зі студентами. Ви знаєте, одного разу я навіть пила зі студентами коньяк на парі.
- Як це було?
- Це було 8 березня. Вечір. Це були заочники. Як тепер пригадую, було заняття з проблеми застосування житлового законодавства. Ми пили каву, коняк і цілу пару говорили про правові проблеми. Це була нестандартна поведінка зі студентами.
- Треба мати сміливість таке робити! Це могли й не зрозуміти...
- Ви знаєте, я ніколи за жодних ситуацій, незалежно від «політичної погоди» на дворі не відступала від власних принципів. Так, 9 березня я говорила студентам: «Сьогодні – день народження Шевченка» й ми відзначали це свято. Аби мати змогу говорити таке, я так само говорила: «Сьогодні – день народження Леніна». Але для мене головне було, з-поміж іншого, щоб студенти не забули, якого ми роду.
- Хто з старших колег справив на вас найбільший вплив?
- Це професор Матвєєв і доцент Савицька.
- Чому?
- Багато чому. Так, у професора Матвєєва, який мені багато чого розповідав, було кілька заповідей. Наприклад: «Професор, який пішов у бізнес, перестає бути професором».
- Коли це було сказано?
- На початку 1990-их років. Це, до речі, дуже цікава й актуальна теза, і її треба правильно зрозуміти: професор нехай іде в бізнес, нехай іде в процес, але не продає свою наукову совість. Якщо професор іде в процес і старається, «як окунь на сковорідці», аби та сторона, яку він представляє, виграла справу, але в літературі він дотримується іншої позиції, то він вже не професор.
- Він продає свої знання?
- Ні, він не те, що продає свої знання. Він пристосовується до позиції замовника. Він лукавить.
- А щодо Луїзи Миколаївни Савицької?
- Це було щоденне спілкування. Це чіткість своєї позиції, абсолютна безстрашність у висловленні своєї точки зору. І це була людина, єдина, думаю, яка на вченій раді висловлювалася. Вона відкрито говорила про сексот на факультеті, інші негативні явища. Вона мала політичну відвагу. Можливо, тому що вона «стояла за спиною» чоловіка – професора Сокуренка, який тривалий час був деканом факультету.
- То ви їх вважаєте ідеалами?
- Я їх (професора Матвєєва і доцента Савицьку) не ідеалізую. Але це ті два людино-наукових крила, на яких я тримаюся. Це, крім, звичайно, моїх батьків.
- Ви перейняли від них принциповість і безстрашність?
- Пригадую 2002 р., коли я не стала народним депутатом у Львові. В місті велася активна політична діяльність. Було таке, що я фізично боялася. Навіть вивісити прапор своєї партії. За нами слідкували. Це було небезпечно. Мій зять казав мені: «Ви не любите своїх внуків, бо наражаєте їх на небезпеку». «Ні», – кажу я – «Люблю».
- Саме тому ви це робите?
- Так.
Спілкувався Славік Бігун
|
